ГЛАВА 18

        Богдан.

- А між нами, Бодю? - Зненацька підхоплюється, її зелені очі палають.

     Хоче знати що відбувається. Хоче зрозуміти, що потрібна. Торкаюся її рудого волосся, яке розвивається на вітрі. Невідсахнулася. Дивиться прямісінько в очі, пронизуючи… 

- Ось тут ти, - беру її долоню й кладу собі на груди в області серця, - давно вже. Особливо після першого поцілунку. - схиляюся ближче до її вушка. - Ти всі ці роки була моєю карою, моїм болем, моїм стимулом, а зараз стала моїм божевіллям, моєю жагою. 

      Завмирає, її щоки починають червоніти. По очам бачу, що намагається щось сказати, та не встигає. Дивиться кудись позаду мене, й стає пригнічено-сумною. Момент втрачено.

- Дідько. Тільки їх тут не вистачає! - Вигукує, й відходить на крок від мене.

      Озираюся. Дві знайомі автівки паркуються поряд з початком пляжу. Через декілька хвилин з неї “висипається” знайома компанія. Гамін доноситься аж сюди. Близнюки одразу стягують з себе майки й підтюпцем біжать до моря. З салону вилазять дівчата Марія та Лєра. Потім неповороткі їх батьки. 

- Тобі вже краще? - запитує Лєра у Рудої.

- Так! 

- Неочікувала Вас тут обох побачити! А куди подівся Марк? - знову питає, переводячи погляд від мене на подругу і у зворотному напрямку.

- Шукає житло! - видаю, ну принаймні я останній хто його бачив.

- М-м. Який чесний! - протягнула Валерія. 

- Навіщо ти сказала йому де я? 

- Пф. То я просто не знала, що це така велика таємниця. - знову дивиться на мене. 

- Добре дівчата, зустрінемося ввечері! - Телефон у задній кишені розривається. Приймаю виклик. Шеф скликав термінову онлайн-нараду. Щоб його. І у відпустці не може лишити у спокої.

      Віка

- Між тобою і Бодею щось є? - цікавиться Валерія.

- А навіщо тобі це знати? - сідаю знову на дерев'яний настил. 

- Просто не встигаю за тим, як швидко ти змінюєш хлопців. Та ще й тепер “наречений”. - Лєра сідає поряд і озирається на всі боки. - Не чіпай Бодьку, ти ж тільки пограєшся. Чи думаєш йому мало тоді дісталося?

- Ти мене зовсім не знаєш! - образа підступає до горла, ледве вимовила останні слова.

- Я тебе? Не знаю? - Кожне слово неначе вирок.

- Лєро-о! Йди до нас! - хтось гукає й вона нарешті йде. Аж зітхнулося з полегшенням. 

      Та як виявилося не на довго. Через годину з’явився Марк. Припаркував свій спорткар поряд. Прямо дефіле голлівудського актора. Лише на грудях автографи не лишав.  

- Вікусику, котику! - Кличе мене так солодко, що схотілося посолити. 

      Та ще й у тітки Ліди вираз такий, наче щойно джекпот зірвала. Тільки й того, що слина з рота не капає при погляді на мого удаваного “нареченого”.

       Марк знімає з обличчя темні окуляри в роговій чорній оправі й призивно махає. 

- Дитинко! Йди сюди, не гарно змушувати нареченого чекати! - мама Марії крокує у мій бік, простягаючи руки. 

- Вікусику! Чому ти так довго приховувала від нас такого красеня! - щебече. - А ти ще та штучка! - Додає тихенько на вушко і не знаєш, в якому саме контексті звучать ці слова. 

- Може хоч тепер відліпишся від Богданчика і в Марійки буде шанс! 

- Що? - Тільки й можу вигукнути.

- Та досить! Клеїти дурепу наївну зі своїми подружками будеш! Я ж тебе бачу як облуплену! - Видає образу за образою, тим часом з посмішкою та таким виразом на обличчі наче сама близька особа мені. 

      Богдан кудись зник. І знаєте, якщо зараз обирати з поміж двох вогнів, в чию автівку сідати, то Марк, як не дивно здається самим безневинним.