ГЛАВА 15

      Віка.

      Море,  нестримні хвилі, завжди приваблювали мене. Воно дарувало хвилини релаксу, заспокоєння, умиротворення, гармонії з собою. Кожну зустріч чекаю з нетерпінням. Радію! І повертаюся до нього знову…

- Було б чудово зустріти захід сонця! - бурмочу протираючи сонцезахисні окуляри, мружу очі від сонця. 

- То давай зустрінемо! Я не проти! - тим часом Богдан дістав з байка на якому ми приїхали, плед і розстелив на піску ближче до води.

- Чудово! - Радісно сплескую в долоні й намагаюся позбутися шортів з футболкою. 

      Знаєте, напевно, Ви зрозумієте мене, кожний хоч раз відчував це за своє життя. Коли затишно і спокійно, та бентежно і ніяково водночас. Так буває лише з хлопцем до якого відчуваєш не лише фізичний потяг. 

      Склала одяг, поправила купальник і не озираючись на Бодю, бо вже точно почервоніла б, зловивши його погляд на собі, покрокувала купатися. 

- Агов! Чому ти посміхаєшся? - Помічаю хлопця поряд з собою, реагую трішки роздратовано. Насамперед лише через те, що не розумію чи він бува часом не глузує з мене.

- Просто! - і губи Боді знову розтягуються у посмішці. Нагадує мені зараз Чеширського кота з “Аліси в країні чудес”. - Мені добре, я щасливий. 

- Он як! То це я так дію на тебе!? - закусую нижню губу й навіть даю себе обійняти. Помічаючи при цьому, як моє тіло реагує на кожен його дотик, навіть безневинний. 

- Звичайно ти! А тут є ще хтось поряд? - і його обійми стають більш інтимними.

     Теплі долоні пройшлися по хребту, викликаючи сироти, зупинилися на останній пристойній межі нижче попереку. 

      Та ще й цей пронизливий погляд прямісінько в очі. Схиляється нижче, ще нижче і ще трішки. Завмирає, коли до моїх губ залишаються якісь нещасні декілька сантиметрів.

- А ще тішуся, що ти усвідомлюєш в чиїх обіймах зараз знаходишся! - шепоче і легенько наче дражнячи цілує. І я відразу реагую, подаюся вперед, навіть автоматично стаю навшпиньки, щоб бути з ним приблизно одного зросту. 

- Ти маніпулюєш мною! Відчуваєш мою реакцію! Притуплюєш волю! 

- Припинити? - знову нахабно посміхається. 

- Ні! - хитаю головою й знову тягнуся до його губ. 

       Мене ця гра в кота з мишкою зводить з розуму. Більшість хлопців, яких я знаю поводилися геть по іншому - настирливо та грубо. 

       Що вже казати про те, що на мене ніколи так не дивилися. Ні, в його погляді зовсім немає похіті. Хоча пристрасть все ж таки трішки присутня. А ще обожнювання і дещо ще. Про що він жодного разу не казав мені. Але звичайно, кожна дівчина хоче почути ці заповітні слова. Це відчувається. Коли до тебе торкаються, як до безцінного, тендітного та крихкого подарунку. З ніжністю і турботою. 

       Богдан.

      Яка суттєва різниця, коли  тримаєш в руках дівчину, про яку потайки мріяв останні роки. Забороняв собі думати про неї, а вона снилася. Приходила навмисно уві сні, та ще й так чітко, не як нічна мара, а здавалася, повноцінною реальністю. 

       Тепер ось так можу обіймати її, торкатися, цілувати. І мрія перетворилася на реальність. А якщо це знову сон, і з ранком він розвіється, а Віка щезне, як багато разів до цього…?

       Знову цілую її, щоб упевнитися черговий раз, що події відбуваються наяву. Солодка, п’янка, аж голова легенько паморочиться від шаленого викиду допаміну в кров. 

       Після вечері на березі моря, обійнявшись спостерігаємо за заходом сонця. Обхоплюю її ззаду, міцно обіймаю, захищаю від вітру, який на вечір піднявся над морем. 

        Моя. Нарешті моя. Може ще цього не усвідомлює, але вже точно не відпущу. Ні сьогодні, ні коли повернемося до Києва. 

- Яка краса! - Тішиться і знову підставляє рожеві заціловані, припухлі від поцілунків губи для чергових цьомок. 

     Повернулися до будинку вже коли давно стемніло. Дім зустрів тишею і суцільною темрявою. 

      Богдан увійшов перший і увімкнув світло у передпокої та кухні.

- Зголодніла? - Запитав з ніжністю.

- Так. - Кивнула, хоча сильніше, мабуть, зголодніла зараз за його поцілунками. Знову… Як дивно і водночас хвилююче. 

     Бодя гарно вимив руки і одразу заходився готувати вечерю. Але спочатку поцілував мене, наче прочитавши думки. А якщо це і його потреба теж? Потім підсадив мене на майже улюблене місце, на стільницю стола біля самого вікна.

- Де ти навчився готувати? 

- Маю двох молодших сестричок з різницею майже у десять років. Мама частенько лишала за старшого бо працювала, тато теж. Залюбки допомагав доки жив з ними. Та і зараз теж.

      Він швидко начистив картоплю й поставив на вогонь каструлю. 

- Твій салат, до речі, теж був бомбезно смачним, - поглянув мені в очі, - приготуєш якось тільки для мене… нас…, - виправився.

- Добре! - Кивнула і здається одразу зашарілася, так солодко і неочікувано звучало ці слова “для нас”. 

      Віка.

     Цей його погляд, його рухи, його руки врешті-решт. Чомусь мозок, зрадницьки, малював його долоні, які торкаються мого тіла, пестять, зводять з розуму. Може це і є те що дорослі і досвідчені жінки та чоловіки називають “пристрастю”, “жагою”. А як це зрозуміти напевно, коли досвід зводиться лише до зустрічань та поцілунків з іншими хлопцями, далі яких йти не хотілося. Принаймні точно не з ними. А зараз? Сердце прискорилося від таких думок, долоні спітніли.