ГЛАВА 14

      Віка.

      Вранці прокинулася від того, що хтось стукає у двері. Голова все ще трішки важка.  Ледве сповзла з ліжка й поплелася відчиняти. Відчуття повної розбитості й кволості, наче вагони усю ніч розвантажувала.

- Вікусе, дитинко! Як ти? - поцікавилася тітка Лариса - мама Валерії. - Вибач, що розбудила. Хотіла особисто переконатися, що з тобою все добре.

      Жінка доторкнулася до мого лоба.

- Лоб не дуже гарячий, але виглядаєш ти дійсно хворобливо! - констатувала вона, хоча якщо чесно я не запитувала її думку. 

- Відлежуся день-два і все буде добре! - спробувала заспокоїти жінку, якщо вона вже так переймається, щоб зі мною нічого не сталося в стінах її будинку. 

- Дуже шкода, бо ми зібралися на екскурсію, а тут ти захворіла. - з сумом досить щиро видала мама Лєри.

- Ну то й що? Їдьте, раз зібралися. Я вже якось собі раду дам.

- Просто нас не буде аж до завтрашнього вечора. 

      "Це вона зараз мене лякає чи обнадіює?"

- Їдуть всі і Маша з батьками, і Богдан!

      Почувши про Бодю, сердце одразу пришвидшилося. Напевно йому там з Марією буде цікавіше. Головне не видати зараз свого хвилювання. Як би мене не чіпляв цей факт, але "забити" на здоров'я і все ж таки погодитися на екскурсію, виглядає відвертою дурнею. А можливо на мою відмову вплинуло ще й те, що вони й самі не дуже бажають брати мене з собою, от і скористалися моєю хворобою. Про яку, до речі, знав тільки Богдан.

      Зачекала у своїй кімнаті доки гамін стих. Чи то тітка Лариса потурбувалася, чи то небажання когось іншого зайвий раз бачити мене, але мене так ніхто більше і не відвідав. Залишили тільки записку на стільниці у кухні, що обід і вечеря у холодильнику. Ну що ж. Дякую і за те! Хоча, як я вже запевнила маму Лєри, якось здатна дати собі ради. Принаймні, голодною не залишилася б.

      Якраз мастила собі тост маслом коли почула клацання замка на вхідних дверях.

     Невже забули щось і повернулися? 

    Хом’яка зображати не стала, і пхати все що вміщує тарілка в рота, щоб зіграти хвору, яка спустилася униз виключно за водичкою, щоб запити знеболююче. 

     Та на моє здивування і навіть збентеження в кімнату увійшов Бодя.

- Смачного! - оглянувши мене з голови до ніг, промовив він.

- Дякую! - зніяковіло заморгала. - А ти хіба не з іншими на екскурсії?

-Ні! Мав декілька невідкладних справ. Тому в останню мить прийшлося відмовитися.

- М-мм. Як прикро! - зобразила сумний вираз на обличчі. Тільки чомусь хочеться скакати від радощів. Треба хоч лимончика з’їсти, щоб обличчя не виглядало таким задоволеним.  Не повірив? Та так і є! Ну і хай! Всілася на стільницю стола, закинувши ногу на ногу й відкусила шмат канапки. 

- Як твоя температура? - поцікавився, спостерігаючи за моїм відмінним апетитом.

- Температура? Напевно є! Ну 36:6 то вже точно!

- Ясно! - процідив і відкрив холодильник у пошуках смаколиків. - Які плани на решту дня? Виглядаєш ти вже набагато краще! 

- Навіть не знаю! - знизала плечима. 

- Може на море? - запропонував Бодя.

- З тобою? - здивовано перепитала.

- Чому ні? 

      Дійсно! Чому ні? Тим паче коли градус спокуси неймовірно зашкалює…