ГЛАВА 8

       Віка.

       Нарешті моє тіло і обличчя мають нормальний вигляд. Шкіра без опіків та синіх потьоків. Година йде на те, щоб знову зробити з себе “лялечку”. Лишаюся задоволена результатом. Тремчу, наче йду не на просту вечірку, а на  перший бал. 

        Кому і що я намагаюся довести? Собі, що я не гидке каченя і можу привертати погляди? Зводити з розуму…Бути у центрі подій? Спокушати, робити так, щоб мене бажали завоювати… Чи інші байдужі, а мені треба геть іншого? 

       Дурепа! Він чудово проводить час у компанії Марії. Ну що ж. Якщо він забув про моє існування, слід нагадати про себе! Змусити не просто думати, не відводити погляду…

       Дозволяю Олегу підсадити себе після чого опиняюся на столі. Що це? Хвилини безглуздого вчинку під дією алкоголю чи хвилини слави? Коли всі погляди прикуті виключно до мене! Прямо улюблений девіз виконаний на сто відсотків *(Якщо не можеш запам’ятатися хорошими вчинками, запам’ятайся незабутніми!). До межі лишається півкроку. 

       Марія ще й досі на колінах у Богдана та він дивиться зараз на мене. Не просто дивиться, а очей не зводить. Хоче порозглядати? Ну добре пограємо! Доведу до розпачу, до межі ревнощів, адже коли дівчина байдужа то так на ній не зосереджуються. І взагалі, чи лишилася на цій вечірці хоч одна жива людина кого не здивував мій вчинок? Дівчата  - заздрять, бо в жодної не вистачило сміливості. Хлопці - підбирають відвислі щелепи. 

     Його очі світяться злістю. А я від цього лише ще більше заводжуся. Хочу щоб глядів лише на мене. Думав лише про мене! Навіщо? Не знаю! Знехтувала ж свого часу. Хоча бачила якими очима дивиться. І що цілує мене саме він того новорічного вечора теж зрозуміла, хоч і не відразу. Та коли все ж таки дійшло, вирішила підіграти. А потім захопилася. Занадто гарним та ніжним неочікувано виявився його поцілунок. Невинним, наївним та в той же час приємним. Мене так ніхто не цілував. Особливо Єгор ніколи… От тільки все вийшло з під контролю. Репутацію треба було рятувати. Хоча потім стільки раз докоряла собі, як жорстоко повелася з Бодею. Злякалася своєї реакції на простого хлопця - ботана, як його часто кликали. От і маю те що маю! 

     Останній крок до межі - повільно розстібаю гудзики, під оплески і улюлюкання. На мить відволікаюся, стягуючи з плечей тоненькі бретелі топу, кидаю Олегу прямісінько в руки.

- М-мм, солоденька! - чую від нього.

      А вже наступної миті сильні руки мене буквально згрібають, перекидаючи через плече й тягнуть у невідомому напрямку.

      Фантазії змішуються з реальністю.

- Відпусти. - б’ю Богдана по хребту, та той навіть не збирається зупинятися.

- Не все з себе зняла? - гримає лише у відповідь. - Навіжена, дурна Руда.

- Я тебе не ображала! 

- Та що ти! - зле відреагував. - Коротка ж в тебе пам’ять!

       Поставив нарешті на ноги й притиснув до стовбура величезної деревини під якою опинилися.

- Одного не можу зрозуміти! - продовжив, і не втечеш, вимушена слухати. Оточив ручищами з обох боків, поклавши долоні на стовбур. - Навіщо поводитися так безглуздо? Й досі по іншому не навчилася привертати увагу?

- Я просто розважалася! - вигукую, і здається, що цими словами дратую його ще більше.

- Ніхто не пояснив до чого призводять такі розваги?

- То Марії можна видертися на твої коліна, а я автоматично стаю розпусною шльондрою? - я це сказала вслух?

       Відчуваю, як напружилися його м'язи на руках, як сильно стукотить його серце. Богдан завмирає, здається, що зараз глибоко всередині відбувається справжня битва не на життя, а на смерть між його демонами! Чи то свідомість бореться з бажаннями? Він тремтить і мовчить, ще мить і готовий зчезнути звідси. Зараз чудовий момент, щоб втекти, та мені не цікаво… Стаю навшпиньки, обіймаю його за шию й цілую. І яскраве полум'я запалює все навколо. По судинам розтікається гаряча лава. Я божеволію. Ноги віднімаються, та він міцно тримає мене, обхопивши долонями обличчя.  Цілує так, наче чекав на цю можливість усі ці роки. То така його помста? Змушує відчути свій біль, свою жагу, своє бажання. Гублюся, бо ще ніколи не відчувала, щоб з такою пристрастю цілували.

       Відсторонюється і озирається навкруги. Наче той вечір знову перед його очима, а натовп чатує на здобич, щоб нарікти його лузером року. 

      Богдан.

     Ненавиджу тебе Руда! Ненавиджу хоча б за те, що не зміг забути! Вирвати з серця, хоч воно вже більше не стікає кров’ю, не болить, не шукає втіхи в чужих обіймах. Я інший і не дозволю минулому брати гору надімною. Принаймні в це щиро вірив, доки знову не торкнувся тебе. Мурахи по хребту. Божевілля… Завмираю, забуваючи, як дихати. Її ревнощі дають мені шанс, і я щосили хапаюся за нього. Приймаю  виклик, допадаюся до неї, як спраглий до води… Солодкі губи від яких так важко відірватися. Я хочу цю дівчину. Тут, негайно і назавжди. Хочу володіти. Та її тіла мені замало. Я хочу її душу. Хочу більше ніколи не чути від неї “ні”.