ГЛАВА 1

Вікторія (Віка, Руда)*.

       Давайте знайомитися! Мене звати Вікторією Тишкевич. Мені 18 років, я з Києва. І я дівчина з перцем! Авторка таких девізів: “Якщо не можеш запам’ятатися хорошими вчинками, запам’ятайся незабутніми!” та “Життя занадто коротке тому сяй вже сьогодні”! Я володарка шикарного рудого кучерявого волосся і запального характеру. Заробляю на життя, працюючи віддалено в команді популярного європейського глянцевого журналу. Створюю красу на сторінках. Тому вважаю себе експерткою зі стилю та моди. А ще - зіркою будь-якої вечірки, яку відвідаю. І ця історія про мене…

      Дорога до Скадовська з Києва видалася досить виснажливою. Ви запитаєте навіщо мені такий марш-кидок і чи не коло це для скаженого цуцика? Справа у тім, що в Скадовську живе моя тітка, батькова сестра, вона ж мама моєї  подружки Валерії (Лєри). Їх сім'я переїхала в це морське містечко декілька років тому. Оскільки з Лєрою ми завжди були гарними подружками кожного літа на місяць я приїздила погостювати до них та сповна насолодитися морем і сонцем. 

      Не встигла як слід переступити поріг дому, як двоюрідна сестричка приголомшила новиною, що вже через годину нас чекають на крутій вечірці. Швиденько прийняла душ. Знайшла найспокусливішу сукню в ще не розпакованій валізі. Темно сині паєтки  виграшно підкреслювали мої довгі ноги й контрастували з рудими кучерями. Не дівчина - богиня! Та вже через дві години настрій помітно зіпсувався.

- Я Вікторія - переможниця! Number one* (номер один)! (Who is)* Ху із ця Зорька? Звідки взялася ця бурьонка? Ні не Зорька, Машка! Точно - Машка! - намагалася рівно накласти на покусані губи рідкий блиск, стоячи біля дзеркала у вбиральні клубу.

- Віко, ти не права! Марія - вона класна, красуня та ще й розумниця, он в який престижний вуз столиці вступила, а ти їй зараз просто заздриш, бо навколо неї безліч хлопців, а до тебе жоден не підійшов!

- Он як! Заздрю значить!  - вибухаю і йду геть.

      Треба терміново охолонути і позбутися комплексу неповноцінності. І байдуже, що в цій частині міста вперше, якось доберуся до тимчасового дому. Насправді страшенно втомлена і все про що мрію, це вечеря та сон у зручному ліжку замість сидіння пошарпаного автобуса в якому довелося спати цієї ночі. 

       Відійшовши від клубу на невелику відстань, мружу очі від яскравого світла фар чорного байка який опинився поряд. Зупиняється. Стою, як вкопана, спостерігаю, як хлопець знімає свій шолом. Футболка обтягує підкачані м'язи. Мур… Котику. Симпатяга. Середньої довжини трішки хвилясте світле волосся і очі, уф… Аж долоні стали вологими, а мене одразу кинуло в жар. 

- Підкинути? - питає. Ще й голос низький, приємний і такий же сексі, як  він сам.

- Ромашкова, 3. Знаєш де це? - намагаюся втримати серцебиття, щоб не виглядати на все готовою чи легкодоступною.

     Як же ж все-таки добре, що та Маруся лишилася в клубі зводити з розуму малоліток своїми виступаючими формами.

- Розберуся! - посміхається красень підморгуючи.  

- Чудово! - отримую його ж шолом, який він повільно допомагає надягнути, не відводячи погляду від моїх очей. 

       Відчуваю себе так, наче знаходжуся в одному кроці від Джек-поту. Та ще й пахне так класно, що дах зносить. Шкода, що домчав мене з вітерком вже за двадцять хвилин. 

- Дякую! - віддаю його річ й роблю крок у бік будинку тітки.

       Вікна не світяться. Та камон! Де можна ходити об одинадцятій годині вечора? 

      Роблю крок уперед, розумію, що залізна хвіртка огорожі замкнена. От же ж… Люба тітонько… Вертаюся, неочікувано й пристрасно цілую незнайомця, дуже вже він мені сподобався. Відповідає одразу. Ох, як же ж гаряче, пристрасно і солодко. Просто вау! Колишні й приблизно так не цілували мене. А потім намагаюся перелізти через паркан. А що? Ключі лишилися разом з подругою на тій клятій вечірці.

      Незнайомець й не думає їхати. Стоїть присівши на байка, схрестивши руки на грудях. Може перевіряє чи я бува не злодійка? Невже схожа?

- Просто ключі вдома забула! - пояснюю. Для чого? Мене хтось запитав?

- Допомогти? - запитує нарешті, коли я вже встигла видертися майже на самий верх огорожі.

- Не треба! - відмахуюся, а сама намагаюся прикрити оголений зад в коротенькій сукні. А може хай поглядом оцінить мої спокусливі форми…

- Ну, як скажеш! Тобі звідти видніше! - промовляє  цей майже двохметровий осередок тестостерону і на мій подив дістає з кишені ключ, відчиняє хвіртку, заходить, обходить огорожу, і опиняється попереду.

- Як? - запитую приголомшено бо геть нічого не розумію.

      Невже він хлопець Лєри, а вона, підла, нічичирк!?

- Живу я тут! - буркає.

- Знімаєш житло?

- Досить вже Віко! - незнайомець стає все більш роздратованим. - Я Богдан Яценко! Ясно тепер? Досить вмикати дурепу!

       В мене одне єдине питання до всесвіту, як прищавий сімнадцятилітній підліток-нікчема міг за три роки перетворитися в такого красеня?

- Дідько! Бодя! - вигукую слабо контролюючи шок. Переводжу подих, борючись з споминами та огидою.

- Так! Він власною персоною! - зухвалість його зашкалює. Відмикає двері будинку й повертається до мене. - Можеш вимити губи з милом! - кинув через плече зі злістю й пішов геть…

        Богдан (Бодя - нагадування з минулого, яке намагається забути, або Дан, як кличуть близькі друзі)*.