Глава 23

Еліна
Ми сиділи з Арсеном на старовинному дивані, який скрипів від найменшого руху. Перед нами тихо блимав телевізор, показуючи новини. Я спершу не звертала уваги, поки не почула наші імена.
— …герої, які врятували місто від катастрофи. Їм вдалося зупинити магічний розрив і врятувати десятки життів, — говорила ведуча, а на екрані з’явилося наше обличчя. Моє й Арсена.
Я мимоволі притислась ближче до нього. Камера показувала, як ми стоїмо серед розвалин, виснажені, але усміхнені. Потім — уривок з інтерв’ю. Ми з ним поруч, і навіть через екран відчувалася та мить, коли ми трималися за руки.
— Нам просто було важливо допомогти, — тоді сказав Арсен, — бо коли поруч є хтось, кого ти любиш, страх зникає.
Я не стримала усмішку. Так, це був він — справжній. І тепер про це знали всі.
Ведуча продовжувала, що нас нагородили, дали фінансову винагороду, і навіть планують встановити пам’ятний знак. Але мені було байдуже до нагород. Головне — він поруч.
Я поклала голову йому на плече. І відчула, що його подих трохи змінився. Він думав про щось глибоке.
Арсен
На екрані — ми. На дивані — теж ми. Але все вже інше.
Я більше не перевертень. Не звір, не створіння з темряви. Я — людина.
І вперше за тисячу років у нашій родині я відчув себе живим.
Мама… Вона все життя бачила в мені вигоду. Краплину своєї вічності.
А я — був просто сином, який хотів любити.
Тепер вона зникла. Її магія розвіялась разом із прокляттям.
А я лишився — не безсмертним, не всемогутнім…
Але вільним.
Я глянув на Еліну. Вона спокійно дивилася в екран, але я бачив, як у її очах світиться життя.
Вона підняла голову й сказала з тією ніжною усмішкою:
— Знаєш, нам треба зробити ремонт. Ця квартира стара, але якщо трохи попрацювати — вона буде як нова.
Я засміявся.
— Я тільки за. І не лише за ремонт.
— А за що ще? — запитала вона, грайливо прищурившись.
— За нове життя, — відповів я і поцілував її.
Ми сиділи мовчки, поки телевізор тихо гудів у фоні.
Я відчував спокій, якого ніколи не знав.
Тепло її руки, світло з вікна, тиша вечора — усе це стало моїм новим світом.
Я більше не тікаю від своєї природи. Не борюся з тінями. Я просто живу.
І вперше за весь час це — не прокляття.
Це — щастя.