Глава 22

Ми заснули — випадково. Його рука лежала на моєму плечі, тепла, важка, заспокійлива. Дихання рівне, серце билося поруч, і в ту мить мені здавалося, що ніщо у світі більше не страшне.
Та спокій, як завжди, тривав недовго.
Я прокинулася від того, що щось ударило у шибку. Потім — ще раз. І ще. Грім розривав небо, а вітер завив так, ніби місто кричало від болю.
Світло згасло.
— Арсене… — прошепотіла я, торкаючись його плеча.
Він одразу підвівся, очі — насторожені.
— Вона тут, — сказав тихо. — Я відчуваю її.
Дощ хлистував у вікна, блискавки різали небо, і з кожною секундою ставало все страшніше. Ми вибігли в коридор, залишаючи все позаду — ковдру, чашки з недопитою кавою.
Двері відчинилися самі собою.
На вулиці повітря було густе, важке, ніби саме небо спустилося на землю. Серед грози стояла вона — його мама. Але не така, як колись.
Очі — чорні, мов безодня. Шкіра — прозора, а волосся розвіювалося, ніби живе.
— Ти думав, що зможеш утекти? — її голос лунав одразу звідусіль.
— Я не тікаю, — Арсен ступив уперед. — Я просто більше не твій.
— Ти завжди будеш моїм, — прошипіла вона. — І ця дівчина теж.
— Не чіпай її! — крикнув він, прикриваючи мене собою.
— Вона — твоя слабкість. А слабкості я знищую.
Вітер посилився. Земля під ногами затремтіла.
Крізь шум дощу я почула, як десь далеко валиться стіна.
— Арсене! — я схопила його за руку.
— Тримайся, Еліно. Не відпускай.
І тут усе сталося одночасно — земля розверзлася, небо розірвалося блискавками, а її сміх заповнив усе навколо.
Арсен
Ми впали на землю, хапаючись за уламки бруківки, щоб не злетіти.
Повітря пахло озоном і попелом, а десь поруч розсипалися уламки старих будинків.
Я чув, як Еліна кричала моє ім’я, але її голос губився серед гуркоту грози.
Я перетворився — спершу на вовка, потім на яструба, на кішку, на змію — але цього разу тіла не слухалися. Моя сила вислизала з рук.
— Арсене, книга! — Еліна копирсалася серед розкиданих сторінок. — Я не можу знайти останнє заклинання!
— Шукайте, — сміялася мама. — Шукайте, дурні діти! Все одно кінець близько!
Я бачив, як її обличчя спотворюється — очі перетворюються на суцільну темряву, з рота йшов дим, а кожне слово викликало новий спалах блискавки.
Місто під нашими ногами кришилося.
— Ось воно! — вигукнула Еліна, і наші пальці одночасно торкнулися сторінки.
Ми схопилися за руки й, перекрикуючи вітер, вигукнули заклинання в один голос.
Світ зупинився.
На мить усе стало білим — небо, земля, наші тіла.
А потім — вибух світла.
Бах.
І тиша.
Коли я розплющив очі, ми стояли на тому ж місці, але все навколо було… як раніше. Місто — ціле. Дощ припинився. Повітря було свіже, спокійне.
Перед нами стояла вона — але вже не та.
Молодість зникла з її обличчя. Шкіра зморщилася, плечі зігнулися.
Тепер це була стара, згорблена жінка з втомленими очима.
— Що… ти зробив?… — прошепотіла вона, торкаючись свого обличчя.
— Те, чого ти ніколи не змогла, — відповів я. — Я вибрав любов.
Вона розчинилася в повітрі, залишивши лише легкий запах диму й попелу.
Я стояв посеред вулиці, вдихаючи свіже повітря, і вперше за весь час відчув, що більше не змінююсь.
Ні вовк, ні тінь, ні звір.
Просто я.
Еліна підійшла ближче, торкнулася мого обличчя, посміхнулася крізь сльози.
— Ми виграли, Арсене.
— Так, — прошепотів я. — Але ціна — пам’ять про все, що було.
Над нами розвиднювалося.
Світ, який щойно пережив бурю, дихав тишею.
А ми стояли — двоє людей, які нарешті вижили після грому.