Глава 21

Ми сиділи на підлозі, посеред розкиданих аркушів і старої магічної книги, що ледь трималася купи. Її сторінки пахли пилом, попелом і чимось ще — ніби грозою, яку можна було вдихнути. Арсен схилився над текстом, пальцем ведучи по старовинних літерах, а я тримала в руках чашку з кавою, яка вже трохи охолола, але все одно гріла.
— Якщо правильно розрахувати час, ми зможемо знешкодити її до сходу сонця, — промовив він, не підводячи очей.
— А якщо ні? — запитала я, стискаючи чашку сильніше, ніж треба.
— Тоді світанок не настане ні для кого.
Його слова зависли в повітрі, наче попіл після вогню. Але він одразу усміхнувся — трохи втомлено, трохи для мене.
— Ми не допустимо цього, Ель.
Я кивнула.
Ці слова завжди звучали від нього так, ніби він уже бачив майбутнє — і в ньому ми були живі.
На екрані ноутбука йшов якийсь старий фільм. Ми не вибирали його — просто натиснули перший, аби хоч якось заглушити напружену тишу. Там хтось сміявся, хтось сварився, і цей звичайний людський шум здавався тепер справжньою розкішшю.
Арсен підняв очі від книги, відкинувся на диван і втупився в екран.
— Уяви, що після всього цього ми просто будемо сидіти так щовечора. Без заклинань. Без небезпеки. Просто... ми.
— І фільми, — додала я.
— І кава.
Він засміявся. Це був тихий, справжній сміх. Такий, який я чула від нього хіба що на самому початку. І цей звук пробив у мені щось глибоке, ніжне, те, що я давно ховала під шарами страху.
Ми сиділи так довго — поки фільм не скінчився, поки кава не охолола зовсім, поки ніч не стала густішою за чорнило. Усе навколо виглядало тихим, спокійним, навіть стіни, які ще недавно тремтіли від присутності зла, ніби заспокоїлись.
— Ель, — прошепотів він, коли я вже майже засинала поруч. — Ми виграємо. Бо цього разу ми не просто боремось. Ми захищаємо одне одного.
Я посміхнулась, не відкриваючи очей.
Мабуть, саме в такі миті й відчуваєш справжню безпеку — не коли навколо тиша, а коли поруч є той, хто її створює.