Глава 20

Після всього, що сталося, квартира виглядала як поле битви.
Стіни вкривали тріщини, шматки штукатурки лежали на підлозі, меблі були перевернуті, а повітря все ще пахло димом і магією.
Ми з Арсеном мовчали. Навіть кава сьогодні здавалась без смаку.
— Якщо хтось із ремонтників сюди зайде, — Арсен нервово гортав телефон, — у кращому випадку вони подумають, що тут знімали фільм жахів.
— А в гіршому — що ми самі все підірвали, — зітхнула я, дивлячись на тріснуте дзеркало, в якому відбивались мої втомлені очі.
— Але треба щось робити, — сказав він твердо. — Ми не можемо так жити.
Я бачила, як він дивиться на мене — спроба зберегти спокій, хоча всередині в ньому клекотіло море страху й втоми.
Він натискав щось у телефоні, шукаючи ремонтників, і тихо бурмотів:
— Ну хоч один, може, не втече одразу…
Я вже хотіла відповісти жартом, коли повітря раптом похололо.
Так швидко, що пара з наших чашок зупинилася в повітрі.
Арсен застиг, телефон випав з його рук.
— Еліно, відійди, — прошепотів він.
Перед нами, прямо посеред кімнати, повітря спалахнуло темним сяйвом.
Ніби сама тінь вирішила стати живою.
І з неї повільно, з ледь чутним шелестом, вийшла вона — його мати.
Сьогодні вона виглядала інакше.
Не велично, не вічно молодо, як тоді.
Тепер у її очах був вогонь, від якого світло ламалося, наче скло.
Шкіра тьмяніла, а голос звучав, як розірване полотно.
— Ти мене зрадив, — сказала вона, глянувши на Арсена.
— Я вибрав не тебе, а життя, — відповів він тихо, але впевнено.
Її погляд ковзнув на мене.
І я відчула, як повітря навколо стискається, ніби мене намагаються задушити без рук.
Вона підняла руку — і все навколо завихрилося.
Меблі піднялися в повітря, книги знову полетіли зі стелажів.
— Ні! — крикнув Арсен, кидаючись до неї.
— Ти не розумієш, — сказала вона, і її голос тремтів від люті, — вона — твоя слабкість! Вона — твій кінець!
— Вона — моє серце! — Вигукнув він. — І якщо торкнешся її — я забуду, що ти моя мати!
Темрява вибухнула між ними.
Я бачила, як у його очах блиснули золоті іскри, а її — палахкотіли криваво-червоним світлом.
Магічна хвиля пройшла по кімнаті, розтрощивши все, що ще лишалося цілим.
Я впала, прикриваючи голову руками, чуючи, як Арсен кричить її ім’я — але вже не як син, а як ворог.
Коли пил осів, вона стояла посеред розрухи — бліда, розпатлана, але ще сильна.
І тоді, дивлячись просто на нас, вона прошипіла:
— Якщо я втрачаю себе… то втратиться й усе людство.
Ви обоє мене зрадили. І я знищу не лише вас — я зітру весь цей гнилий світ.
І, перш ніж ми встигли щось сказати, вона зникла — розчинилася в повітрі, залишивши після себе запах попелу та страху.
Арсен важко опустився поруч зі мною.
Ми мовчали.
Світ навколо нас більше не здавався безпечним — навіть ці старі стіни, які ще недавно здавалися домом, тепер дихали небезпекою.
Я торкнулася його руки.
— Що тепер? — запитала я тихо.
— Тепер, — він підвів погляд, і в його очах було полум’я, — ми готуємось до війни.