Глава 19

Ранок почався майже спокійно.
Ми з Арсеном сиділи на кухні, де з потрісканої стелі звисала стара люстра, а плитка на стінах уже втратила блиск.
Я крутила ложечку в чашці й дивилася, як у каві відбивається його обличчя — трохи втомлене, але з посмішкою, яку я так любила.
— Цій квартирі вже сто років, — сказала я, обводячи поглядом обшарпані шпалери.
— Сто й ще трохи магічного пилу, — жартома додав Арсен, торкаючись мого пальця.
— Треба було б зробити ремонт. Вікна ледве тримаються.
— Ага, і двері скриплять так, ніби теж хочуть утекти.
Ми сміялися. Уперше за довгий час усе здавалося мирним.
Кава пахла теплом, а я відчувала, як серце трохи заспокоюється після всіх бурь.
Та варто було мені відвести погляд — як щось у повітрі змінилося.
Тиша стала надто глибокою.
Полум’я свічки на столі завмерло, а потім… згасло.
— Арсене… — прошепотіла я.
Він уже стояв, насторожено дивлячись у темний куток кімнати.
Там, де мала бути стіна, тепер колихалася тінь. Не людська. Не природна. Вона ворушилася, наче дихала.
— Пітьмарі, — вимовив він майже беззвучно.
І я побачила, як його очі на мить спалахнули сріблом.
Тіні почали шепотіти. Їхні голоси були тихими, але слова різали слух, наче ножем по склу.
Я не розуміла, що вони кажуть, але від цих шепотів мороз біг по шкірі.
Посуд сам зсунувся з полиці, вікна забрящали, і повітря наповнилося таким холодом, що дихати стало боляче.
Арсен кинувся вперед, і в ту ж мить його тіло спалахнуло світлом — він змінив форму.
Спершу — чорний вовк, що загарчав на тіні. Потім — орел, що розмахнув крилами й здійняв вихор із пилу. Потім — щось невловиме, наче блискавка в людському обрисі.
Але Пітьмарі не зникали. Вони шепотіли сильніше, хапали його за одяг, за руки, намагаючись стягнути в темряву.
Я стояла в кутку, пригорнувши до себе ковдру, і не знала, що робити.
— Арсене! — крикнула я. — Скажи, як зупинити їх!
— Книга! — вигукнув він. — Вона десь тут, серед розкиданого!
Ми обоє кинулися шукати.
Полиці падали, книжки летіли під ноги, пил клубочився хмарами.
Я судомно гортала сторінки, ловлячи уривки текстів, а серце калатало так, що здавалося — от-от вирветься.
— Ось ця?! — запитала я, тримаючи стару, потріскану книгу.
— Так! — Арсен підбіг до мене. Ми схилилися над нею разом, стискаючи один одного за руки, наче від цього залежало життя.
Сторінки самі розгорнулися на розділі, вкритому чорними символами.
Ми почали читати вголос.
Слова лилися, мов блискавки, що розривають небо.
Кімната здригнулася, повітря стало важким і гарячим.
Тіні заверещали, їхні обриси розпливлися, і в одну мить вони зникли — залишивши після себе запах попелу та… порожнечу.
Навколо панував хаос.
Шпалери зірвані, меблі розбиті, скло розсипане на дрібні уламки.
Але вони зникли.
Я важко дихала, намагаючись опанувати тремтіння, і притислася до Арсена.
— Вони не зупиняться, — прошепотіла я. — Вона не зупиниться.
— Я знаю, — відповів він, обіймаючи мене. — Але тепер я теж не здамся.
Я вперше побачила в його очах не лише світло, а й полум’я — справжнє, небезпечне, але моє.
І в ту мить, серед розбитих уламків і запаху попелу, я зрозуміла: це був лише початок.