Глава 18

Еліна
Я прокинулася від запаху кави. Тепло, м’яке світло, яке пробивалося крізь штори, і шурхіт — то Арсен нишпорив по кухні, намагаючись не шуміти.
Він був у темній футболці, волосся скуйовджене, очі — спокійні, але десь у глибині них ще тремтіла втома після ночі.
— Ти знову не спав? — спитала я, загортаючись у плед.
— Спав, — збрехав він із ледь помітною посмішкою. — Просто хотів, щоб ранок був… нормальним.
— Нормальним? — я пирхнула. — Після всього, що сталося?
— Тим більше, — він поставив переді мною чашку. 
Кава була гіркою, міцною — як спогади, від яких не втечеш. Ми сиділи поруч, дивилися якийсь старий фільм, і я вперше за довгий час сміялася. Справжньо, не стримуючись.
Арсен теж сміявся, але в його сміху було щось крихке, ніби він боявся, що цей момент розсиплеться, якщо дихнути надто голосно.
Він сидів поруч, а я відчувала його тепло — не магічне, а людське. Просте й справжнє.
— Якщо чесно, я не хочу повертатися в академію, — прошепотіла я, не відводячи погляду від екрана.
— Я теж, — відповів він. — Там… вона.
Ми обоє знали, про кого мова. Його мати. Та, від якої навіть смерть тікає.
Я хотіла сказати щось ще, але в ту мить щось глухо грюкнуло в коридорі.
Ми обоє завмерли.
Другий звук — як шурхіт, але не людський. Потім ще один, ніби хтось ковзав по підлозі, торкаючись стін.
— Миші? — прошепотіла я.
Арсен не відповів. Його погляд уже був настороженим.
Лампочка над нами мигнула. Кавова чашка на столі здригнулася — і впала, розбившись на сотні уламків.
Повітря стало густим, важким. Наче хтось невидимий ходив між нами.
— Вони тут, — прошепотів Арсен. — Вона їх наслала.
Щось схопило мене за волосся, різко потягло назад. Я закричала. Арсен підскочив, але його відкинуло невидимою хвилею.
Кімнатою пронісся вітер, і всі книги, речі, штори — все закрутилося у хаосі.
Арсен блиснув золотим світлом — і вже за мить переді мною стояв вовк. Величезний, чорний, з очима, які палахкотіли люттю. Він кинувся вперед, ричачи в порожнечу.
Потім — мить, і він уже птах, розтинає повітря крилами, ухиляючись від невидимих ударів.
Я бачила, як його силует змінюється знову і знову — то лев, то яструб, то пантероподібна тінь. Але що більше він боровся, то сильніше темрява стискала дім.
— Досить! — вигукнула я, затуливши вуха від цього шаленого гуркоту. — Арсене, ти ж можеш!
Він, задихаючись, упав на коліна — уже знову людина. Кров на губах, очі сповнені розпачу.
— Я… не пам’ятаю заклинання…
— Згадай! — я кинулася до нього. — Згадай, бо вона не зупиниться!
І тоді він прошепотів слова, які здавалося, випалюють повітря. Я не розуміла їхнього змісту, але відчувала — це стародавня мова, сильна й заборонена.
Повітря згустилося, потім розірвалося світлом.
Сили, що були навколо нас, зникли — наче їх висмоктало в інший вимір.
Тиша впала різко, як лезо.
Ми залишилися сидіти серед уламків, дихаючи важко, мов після бою.
Арсен дивився у порожнечу, а я знала — це ще не кінець.
Вона не здасться.