Глава 17

Коли останнє відлуння маминих слів стихло, я зрозумів, що чим довше залишуся тут — тим швидше зламаюсь.
Магічні пута стискали зап’ястки, але всередині вже прокидався інстинкт — той самий, який завжди з’являвся в моменти страху.
Я заплющив очі, відчув, як пульс у венах сповільнюється, як тіло стає м’якшим, гнучкішим… і за мить мої руки вже не були руками.
Замість них — блискуча луска, яка холодила камінь під собою.
Я ковзнув крізь мотузки, залишаючи їх позаду.
Тиша бібліотеки поглинула мене, коли я прослизнув між книжкових полиць, крізь вузьку шпарину у дверях.
Світ за межами бібліотеки був неприродно тихим. Ніч. Ліхтарі світилися тьмяно, від дощу на асфальті блищали калюжі, що відбивали небо, наче шматки розбитого дзеркала.
Я стояв серед міста, вдихаючи прохолоду, і відчував себе порожнім.
Ніхто не знав, що сталося. Ніхто навіть не здогадувався, що я щойно втік від власної матері, яка може стерти моє життя одним словом.
Вітер шепотів між будинками. Від диму з димарів і дощу в повітрі стояв запах сирості, і кожна крапля, що падала мені на обличчя, здавалася покаранням і очищенням водночас.
Я вільний. Але ненадовго.
Я бродив вузькими вуличками, не знаючи куди йти, аж поки не побачив знайомі вікна — теплі, золотаві, як її очі.
Світло з її кімнати мерехтіло, мов запрошення.
Я тихо відчинив двері. В хаті було темно й затишно.
Еліна сиділа біля вікна, загорнувшись у плед, з чашкою, яка вже давно вистигла.
Коли я ступив у кімнату, вона підняла голову. На її обличчі відразу відбилися всі емоції — шок, радість, полегшення й страх.
— Ти… живий, — прошепотіла вона, не вірячи власним очам.
Я лише кивнув і зробив крок до неї.
Її руки здригнулися, коли я торкнувся їх, а в грудях защеміло — від усвідомлення, що цей дотик може бути найсправжнішим у моєму житті.
— Я думала… що тебе вже немає, — її голос тремтів.
— Я теж так думав, — відповів я тихо. — Але думка про тебе не дала мені зникнути.
Вона обійняла мене міцно, наче боялася, що я знову розчинюся у повітрі, як колись моя мати.
А я вперше за довгий час дозволив собі просто стояти й відчувати — тепло, спокій, життя.
За вікном дощ перетворився на легкий туман, і в ньому відбивався новий ранок.