Глава 16

Арсен
Пробудження було схоже на падіння. Гострий біль у скронях, холод, що пробирав до кісток, і дивне відчуття — ніби світ навколо зітканий з диму.
Я спробував поворухнутися — і зрозумів, що зв’язаний. Руки туго перетягнуті магічним шнуром, який світився слабким синюватим сяйвом.
Навколо стояла гнітюча тиша.
Я впізнав це місце — мамина бібліотека. Тисячі старих книг, запах попелу і магії. Полум’я в каміні мерехтіло самостійно, ніби живе.
І тоді я побачив її.
Мати стояла біля стелажа — красива, бездоганна, але очі… холодні, як лід.
— Ти занадто схожий на батька, — прошепотіла вона, підходячи ближче. — І так само слабкий перед коханням.
Вона торкнулася мого підборіддя пальцем, і я відчув, як від її дотику по шкірі пробіг мороз.
— Поки вона тебе любить — я втрачаю силу. А якщо ти не зламаєш це почуття… то зникнеш ти, — її усмішка була майже лагідною, і саме це лякало найбільше.
— Ти не розумієш… — прохрипів я. — Вона не забере твою вічність. Вона — моє життя.
Мати глянула мені в очі, і в її зіниці спалахнув срібний вогонь.
— Кохання смертних завжди закінчується плачем, Арсене. Пам’ятай це.
Вона зробила крок назад, і її тіло почало розчинятися у повітрі — наче вона ставала частиною туману.
— Побачимо, кого ти врятуєш — її, чи себе, — пролунало в порожнечі, коли останній слід її постаті зник.
Я залишився сам, зв’язаний, безсилий, із серцем, що билося так гучно, ніби кликало її ім’я.
Еліно…
Еліна
Я не бачила його вже другий день.
Спочатку думала — може, він просто не прийшов до Академії. Потім чекала  його вдома, але все було марно.
Я не могла їсти. Не могла навіть слухати музику, бо кожен звук здавався чужим без його голосу.
Марта кілька разів намагалася мене розвеселити, але я лише мовчала, стискаючи медальйон у руці.
Він живий, повторювала я подумки. Просто… щось сталося.
Коли надвечір почався дощ, я вийшла на вулицю.
Краплі били по обличчю, і мені здалося, що небо теж плаче за ним.