Глава 15

Еліна
Здавалося, вихідні мали бути спокійними. Після стількох емоцій в Академії я тільки й мріяла, щоб відпочити. Але спокій — це розкіш, яку доля мені не дарує.
У суботу зранку все почалося з дрібниць: у будинку Арсена ніби щось змінилося. Повітря стало густішим, холоднішим. Коли я прийшла до нього, щоб допомогти з навчанням, він сидів біля вікна, мовчав і нервово стискав у руках срібний медальйон.
— Ти щось приховуєш, — тихо сказала я, намагаючись зловити його погляд.
Він глянув на мене, і в його очах промайнув вогонь, який я вже бачила — той, що з’являвся, коли він ледве стримував своє інше «я».
— Мама знову влаштувала сцену, — прошепотів Арсен. — Вона каже, що через тебе все буде зруйновано.
Мені стало важко дихати. Я знала, що його мати — могутня чаклунка, яка не терпить слабкості. Але ж хіба кохання — це слабкість?
Раптом у кімнаті загримів посуд. Полички забрязкотіли, і медальйон у руках Арсена спалахнув яскравим світлом. Він різко встав, але не встиг нічого зробити — промайнула тінь, і в дверях з’явилася вона.
Його мати. Холодна, майже прозора, з поглядом, у якому не було ні краплі людяності.
— Ти зробив свій вибір, Арсене, — її голос лунав, наче шепіт бурі. — Але не забувай, що навіть кохання має ціну.
Повітря навколо завихрилося, і в ту ж мить Арсен зник — ніби розчинився у світлі. Я крикнула його ім’я, але відповіді не було. Лише відлуння моїх власних сліз.
Того вечора я сиділа біля його дому, стискаючи в долонях його срібний медальйон, який залишився після спалаху.
Я не знала, що сталося, але в глибині серця відчувала — це тільки початок бурі.