Глава 14

Арсен                                                                                   Я не звик відчувати страх.
Ні перед людьми, ні перед істотами, ні навіть перед власною матір’ю.
Але зараз, дивлячись на Еліну, я боявся тільки одного — втратити її.
Вона сиділа поруч, зосереджено малюючи, а на її щоці тремтів відблиск сонця.
Я бачив, як рухається її рука, як вона легенько прикусила губу, і в мене все всередині стискалося.
Вона навіть не здогадувалась, що кожен її рух мене зачаровував.
— Еліно, — прошепотів я.
Вона підняла на мене погляд — спокійний, теплий, довірливий.
І я зрозумів: досить.
Мовчати я більше не можу.
— Я втомився ховати те, що відчуваю.
Якщо весь світ буде проти мене — нехай.
Але я не дозволю нікому вирішувати, кого мені любити.
І я поцілував її.
Просто посеред аудиторії.
Без жодних “а що скажуть інші?”.
Навіть коли почулися здивовані вигуки, навіть коли Марта аж вилила фарбу на себе від шоку — мені було байдуже.
Це був поцілунок, у якому було все — рішучість, ніжність, виклик.
Я відчував, як вона відповідає, як її руки легенько торкаються мого обличчя, і весь світ зникає.
Та коли я розплющив очі, то побачив її.
Маму.
Вона стояла у дверях аудиторії — стримано, спокійно, але її погляд був холодніший за кригу.
Я відчув, як щось стислося всередині, та цього разу я не відвернувся.
Я просто міцніше обійняв Еліну.
— Хай дивиться, — прошепотів я їй. — Я не відступлю.
Після цього ми провели разом увесь день.
Працювали над завданнями, сміялися, малювали одне одного.
Її олівець ковзав по паперу, і я вперше за багато років сміявся від душі.
Моя робота вийшла неідеальною, але коли викладачка побачила наші малюнки — лише тихо сказала:
— От бачите, справжні емоції завжди видно на полотні.
Усі ахнули.
І я не міг відірвати очей від неї — від тієї, хто зробила мій день справжнім.
Але ввечері все знову повернулося до реальності.
— Арсене, — холодний голос пролунав позаду. — До бібліотеки. Зараз.
Мама.
Я пішов. Без страху, але з тремтінням у руках.
Вона стояла серед старовинних книжок, ніби королева у своєму тронному залі.
— Ти зганьбив наш рід, — почала вона. — Через смертну дівчину? Ти розумієш, чим це загрожує? Я втратчу силу, красу, безсмертя…
— Мені байдуже! — вирвалося в мене.
Її очі блиснули, наче блискавка.
— Байдуже? Через неї ти прирікаєш і себе, і мене!
Я не витримав. Усередині все спалахнуло.
Лють, біль, приниження — усе змішалося в одне.
І тоді сталося — моє тіло здригнулося, і я відчув, як на мені росте шерсть, як кігті розривають повітря.
Звір. Я став звіром.
— Досить! — заричав я, і навіть стіни здригнулися.
— Я не твоя тінь, і не твоє продовження!
Я — це я. І я люблю її!
Я бачив, як вона відступила на крок, як її гордість дала тріщину.
І тоді я знову став собою.
— Якщо вічність — це ціна за кохання, — тихо сказав я, — тоді я обираю любов.
І вийшов, грюкнувши дверима так, що полиці затремтіли, а старі книги сипонули пилом.
Я не знав, що буде далі.
Але вперше за все своє життя — я відчув, що зробив щось правильно.