Глава 13

Еліна                                                                                     Я не могла забути розмову, яку ми з Арсеном мали того вечора.
Його очі тоді були сумними, але водночас наповненими рішучістю.
Він розповів мені правду — страшну, нереальну, майже казкову, але я відчувала: усе це правда.
І тепер я не знала, як поводитись.
Коли він вранці збирався кудись, мовчки застібаючи куртку, я відчула, як усередині щось стискається.
Його рухи були впевнені, але в них відчувалась напруга.
— Куди ти? — тихо спитала я.
— У мене є справи, — коротко відповів він, не дивлячись у мій бік.
І пішов.
Після цього я майже не бачила його кілька днів.
Навчання, Марта, заняття, перерви — я намагалася заповнити дні чимось, щоб не думати про нього.
Марта сміялася, розповідала дурниці, намагалася мене підбадьорити, але в мені щось згасло.
Кожного разу, коли я йшла на навчання, я ловила себе на тому, що шукаю його погляд у натовпі.
І щоразу, коли його не було — щось всередині мене боліло.
А потім він з’явився.
Раптово. Ніби нічого не сталося.
Вийшов з-за повороту в коридорі — впевнений, з тією самою спокійною ходою.
Наші погляди зустрілися, і я одразу відвернулася.
Я мала триматися від нього подалі.
Я не хотіла стати причиною його болю.
Та він… він не збирався відступати.
Де була я — там був і він.
На заняттях він сидів позаду, на перервах — поруч, у їдальні — навпроти.
Я відчувала, як його погляд ковзає по мені, як від нього тепліє спина, як усередині все стискається.
І кожного разу я намагалася не дивитися у відповідь.
Але одного разу він просто підійшов.
Без слів. Без усмішки.
У його очах було те саме світло, яке я бачила в ту ніч, коли він мене заспокоював.
І перш ніж я встигла щось сказати — він мене поцілував.
Цей поцілунок був не схожим на попередній.
Він був сильніший, глибший, щирий до болю.
Мені здалося, що весь світ навколо зник — залишилися тільки ми.
— Я не збираюся піддаватися її забаганкам, — прошепотів він, коли відірвався від мене.
— Я не віддам тебе, Еліно. Ні їй, ні долі. Нікому.
Моє серце калатало так, що я ледве могла дихати.
Мені хотілося плакати і сміятися водночас.
Його слова ламали щось усередині — ту стіну, яку я так старанно вибудовувала останні дні.
— Але ж твоя мама... — прошепотіла я.
— Моя мама — не Бог, — відповів він, дивлячись прямо в очі.
Я більше не змогла говорити.
Просто стояла, поки він тримав мене за руки, і відчувала, як у мені знову з’являється життя.
Без нього все здавалося сірим, холодним, безглуздим.
А зараз — усе мало сенс.
І вперше за довгий час я відчула, що не просто жива.
Я — щаслива.