Глава 12

Арсен                                                                                   В академії цього ранку все здавалося звичним, але всередині мене вирувала буря.
Я йшов поруч з Еліною — наші руки час від часу торкалися, і від кожного дотику в мені здіймалося щось тепле, світле, живе. Вона сміялася з якоїсь дрібниці, і я ловив себе на думці, що міг би слухати цей сміх усе життя.
Та не все в цьому житті мені належить.
Коли ми проходили коридором, я відчув на собі холодний, липкий погляд.
Я одразу впізнав його.
Моя мати.
Вона стояла біля вікна у своєму бездоганному чорному вбранні. Обличчя — ідеальне, немов вирізане з мармуру, а очі — наче безодня, у якій гинуло будь-яке тепло.
Її погляд ковзнув від мене до Еліни, і я помітив, як губи матері злегка стиснулися.
Я знав цей знак.
Вона бачила все.
Увесь день минув наче в тумані. Ми з Еліною сиділи разом, обмінювалися поглядами, посмішками, короткими записками — і лише я один знав, що за кожним її сміхом стоїть чиясь холодна тінь.
Після занять мене покликали.
— Арсене, зайди до магічної бібліотеки, — пролунало тихо, але так, що не послухатися було неможливо.
Я ледве стримався, щоб не скривитися. У цю кімнату ніхто не мав права входити без її дозволу. Навіть я.
Повітря там було густе, ніби вкрите пилом століть. Старі книги світилися легким сріблястим сяйвом, а в центрі стояла вона — моя мати. Її довге волосся спадало на плечі, немов чорна ріка, а усмішка була крижаною.
— Мій сину, — почала вона, повільно перегортаючи сторінку стародавнього фоліанту. — Ти забув про головне.
— Про що саме? — тихо спитав я, хоча серце вже підказувало відповідь.
— Ти — мій нащадок. Мої кровинки не мають права любити.
— Любов — не злочин, — вирвалося в мене.
Вона підняла очі.
— Для смертних — можливо. Але для нас — це загибель. Якщо ти продовжиш, я втрачу свою молодість, мою силу, мою вічність.
Я мовчав. Усе всередині ніби похололо.
Вона торкнулася моєї щоки долонею — холодною, як мармур.
— Не зруйнуй те, що я будувала тисячоліття.
Після цього вона відпустила мене. Просто так.
Але я відчував, як на мені лишився слід її криги.
Вдома я розповів Еліні все.
Кожне слово різало мене, ніби лезо.
Вона мовчала, слухала, дивилася прямо в очі.
А потім лише прошепотіла:
— Це жахливо... Вона не має права керувати твоїм серцем.
Я посміхнувся, але сумно.
— Для неї серце — лише інструмент.
Ми сиділи поруч, і я бачив, як у її очах відбивається розчарування — не в мені, а в світі, який нас оточує.
Світ, де кохання може стати загрозою.
І тоді я зрозумів: я не дозволю цій вічній холодній темряві відібрати те єдине світло, яке маю.
Еліну.