Глава 11

Після того поцілунку я довго не могла заснути. В голові крутилося лише одне: він мене поцілував. І не просто так — у тому поцілунку було щось більше, ніж грайливість чи цікавість. Було тепло, наче вогник у грудях, який уже не згасав.
Відтоді ми з Арсеном ніби стали одним цілим. В академії він завжди чекав мене біля дверей, іноді мовчки, просто посміхаючись своїми трохи лукавими очима. Ми сиділи поруч на лекціях, ходили разом на тренування з художніх практик, навіть обідали удвох — хоча я помічала, як Марта з подругами перешіптуються й кидають у мій бік оті свої “ой, подивіться на них”.
Мені було байдуже.
Бо я вперше почувалася щасливою.
Одного разу, коли всі вже пішли з аудиторії, Арсен нахилився до мене й прошепотів:
— Знаєш, я вже не можу це приховувати. Я... кохаю тебе.
Я завмерла. Мені навіть здалося, що серце перестало битися.
— І я... тебе, — тихо відповіла я, майже не вірячи, що сказала це вголос.
Він торкнувся мого обличчя, поцілував, і в той момент світ ніби розчинився. Тільки ми двоє, лише його руки й мої тремтячі пальці.
А вдома сталося те, чого я точно не очікувала.
Спочатку — коротке блискання, потім димок... і Арсен стоїть переді мною — точніше, не стоїть, а стрибає по дивану маленьким щенятком!
— Арсене?! — я підскочила.
Він гавкнув — так по-доброму, навіть сором’язливо, а потім знову блиснуло — і він уже знову стоїть, почухує потилицю.
— Ем… здається, це через тебе. Я відчуваю надто сильні емоції.
Ми обоє розсміялися, але сміх швидко змінився здивуванням — тепер він став левом. Левом! З гривою, золотим блиском і очима, які я б впізнала будь-де.
— Ти жартуєш?.. — прошепотіла я.
— Не зовсім, — буркнув він уже людським голосом, і знову перетворився — цього разу на голуба, що весело закружляв довкола мене.
Я не витримала й вибухнула сміхом.
А потім, коли він знову став собою, ми поцілувалися ще раз. І тут він просто — пух! — став кошеням. Маленьким, сірим, з очима, які світилися ніжністю. Він потерся об мене, муркочучи так голосно, що я розтанула.
І раптом, знову перетворившись, він тихо сказав, усміхаючись:
— Бачиш, як я себе почуваю поруч з тобою?
Я не витримала — засміялася крізь щастя й сльози.
Бо в цей момент я зрозуміла: його магія — не прокляття. Вона відображає серце.
А його серце належало мені.