Глава 10

В академії сьогодні було якось по-особливому шумно — усі бігали коридорами, хтось сміявся, хтось запізнювався, а я ловила себе на думці, що мені… хочеться бачити лише його. Арсена.
Ніколи не думала, що цей холодний, загадковий хлопець може стати для мене тим, кого шукаєш очима навіть у натовпі.
Ми сиділи поруч на лекції. Я краєм ока бачила, як він записує нотатки і час від часу кидає короткі погляди в мій бік. У мене всередині все стискалося від цього. Відчувалося щось нове, небезпечне, але таке приємне.
— Ти сьогодні задумлива, — прошепотів він, коли викладачка вийшла на хвилину.
— Просто… думаю, — відповіла я, ледь посміхнувшись.
— Про мене? — він сказав це тихо, але його очі блиснули.
Я ледь не впустила ручку.
— Ні, — збрехала.
— Шкода, — відповів він, і я почула усмішку в його голосі.
На перерві ми разом пішли в двір академії. Осінь майже закінчувалася — листя кружляло навколо нас, а повітря пахло дощем. Ми сміялися, коли вітер розтріпував мені волосся, і він, не стримавшись, прибрав пасмо з мого обличчя.
Я тоді вперше побачила в ньому не перевертня, не загадку — просто хлопця, який дивиться на мене з теплом.
Після занять ми вирішили прогулятися містом. Сонце вже хилилося до заходу, небо палахкотіло рожево-золотими відтінками. Ми йшли мовчки, але мовчання було затишним.
— Ти знаєш, — почав він, — іноді мені здається, що я вперше можу бути самим собою поруч із кимось.
— Поруч зі мною?
— Так, — коротко відповів він.
Моє серце шалено закалатало.
Ми зупинилися біля мосту, над тихою річкою. Вода віддзеркалювала вечірнє небо, а я раптом відчула, як близько стоїть Арсен. Його подих торкнувся мого волосся.
— Еліно… — прошепотів він.
Я підняла очі. У них — буря, тепло і страх водночас.
Він торкнувся мого обличчя, повільно, так ніби боявся, що я зникну. І потім поцілував мене.
Мить — і весь світ зник. Ні звуків, ні людей, ні холоду. Лише його губи, м’які й обережні, і відчуття, що я нарешті вдома.
Коли ми відступили одне від одного, я ледве дихала.
— Пробач, — прошепотів він, — я не мав права…
— Арсене, — перебила я його, — я не хочу, щоб ти просив вибачення.
Він дивився на мене довго, а потім просто посміхнувся.
І вперше за весь час я побачила справжню його посмішку — не крижаного хлопця, не сина відьми, а того, хто просто хоче бути щасливим.
Того вечора ми поверталися додому мовчки, але наші руки були з’єднані.
І я знала: щось змінилося назавжди.