Глава 9

Сьогодні повітря пахло осінню і кавою. Тією, що я розливала по кухні вранці, запізнюючись на академію. А тепер цей запах, здається, оселився в мені назавжди. Коли я поверталася додому, небо було сірим і важким, вітер крутив волосся, а дрібні краплі дощу лоскотали щоки. У вікні квартири горіло світло — Арсен був удома.
Я відчинила двері й побачила його — сидів біля вікна, спершись ліктем об підвіконня. На колінах — книга, але я одразу зрозуміла, що він її не читає. Його погляд був десь далеко.
— Ти промокла, — тихо сказав він і, не дивлячись на мене, простягнув рушник.
— Дякую, — відповіла я, трохи здивована його турботою.
Він був одягнений просто — чорна кофта, тінь під очима, трохи скуйовджене волосся. Але в цьому було щось... живе. Наче він нарешті перестав ховатися.
— Ти сьогодні не був на навчанні — сказала я, витираючи волосся.
— Хотів побути наодинці.
— І як тобі вдалося?
— Не зовсім, — він коротко всміхнувся. — Ти ж усе одно прийшла.
Я сіла поруч, поставила чашку какао на стіл і просто мовчала. У цій тиші не було ніякої напруги — лише спокій. Я відчувала, як наші подихи зливаються з шумом дощу за вікном.
— Ти коли-небудь думала, що людина може бути двома різними істотами? — раптом запитав він.
— Постійно, — знизала плечима я. — Вдень я студентка, а вночі — філософ, драматург і прокрастинатор у ліжку.
Він тихо засміявся. Я вперше чула, як він сміється по-справжньому — не іронічно, не сухо, а тепло.
— Знаєш, я давно так не сміявся, — сказав він. — Може, ти й справді чародійка.
— Я просто жива, — відповіла я. — І хочу, щоб ти теж був.
Він подивився на мене, довго й якось болісно.
— Жити — це страшно, коли в тобі сидить щось, що ти не можеш контролювати.
— А може, це “щось” просто хоче, щоб його прийняли? — тихо сказала я. — Як люди приймають себе з усіма недоліками.
Він не відповів, але в його очах промайнуло щось, схоже на вдячність. Ми сиділи так ще довго. Говорили про дрібниці — про каву, про викладачів, про Мартині жарти. Потім він розповів, як любить ніч, бо в ній він не почувається чудовиськом.
— У темряві всі рівні, — сказав Арсен. — Люди не бачать, хто ти. І тому не бояться.
Я мовчала, бо в ту мить хотіла лише одне — щоб він не ховався.
Коли ми обоє замовкли, я відчула, як між нами розтікається дивне тепло. Воно не було схоже на звичайну симпатію — радше на тихе визнання: ми стали ближчими.
Я пішла до своєї кімнати й довго лежала, дивлячись у стелю. Серце билося тихо, але рівно.
«Я хочу бути поруч із ним завжди», — подумала я.
І навіть дощ за вікном, здається, погодився.