Глава 8

Зранку все почалося як завжди: кава, тост, швидкий погляд у дзеркало.
Арсен сидів на підвіконні, у навушниках, і розглядав щось у телефоні.
— Ти знаєш, що в тебе є всі шанси проспати? — Сказала я, зав’язуючи волосся.
— А ти знаєш, що в тебе є всі шанси бути занадто серйозною зранку, — усміхнувся він, навіть не знімаючи навушників.
Ми вийшли з дому разом. Повітря було прохолодне, свіже, і навіть сонце сьогодні не гріло — воно просто світило, нагадуючи, що осінь бере своє.
По дорозі я відчувала, як його рука час від часу торкається мого плеча — випадково, але кожного разу по тілу пробігав електричний струм.
— Чому мовчиш? — запитав він.
— Думаю.
— Про що?
— Про життя. І про каву.
— Дві найнебезпечніші теми.
В академії, як завжди, було шумно. Сміх, розмови, запах крейди й старих підручників.
Ми з Арсеном сиділи поруч на лекції, поки викладачка-«відьма» з холодним поглядом пояснювала матеріал.
Раптом у класі з’явився новий хлопець. Високий, з темним волоссям і хитрою посмішкою.
Він сів за парту позаду мене й тихо сказав:
— Привіт. Ти новенька, так? Еліна?
— Так, — відповіла я, трохи розгублено.
— Гарне ім’я. Ти схожа на когось із книжки.
Я посміхнулась.
Та Арсен різко повернув голову й глянув на нас. Його очі блиснули — не злісно, але холодно.
Він нічого не сказав, просто спрямував погляд уперед і стис кулак на столі.
Після пари ми з Мартою пішли в їдальню. Арсен ішов позаду, але не підійшов.
Марта одразу помітила, що я дивна.
— Ти ніби не тут, — сказала вона, їдучи ложкою по каші.
— Просто… не розумію, що з ним.
— З ким?
— З Арсеном. Він сьогодні якийсь… крижаний.
— Та то ж хлопець. У них або "нічого", або "все не так".
Ми засміялися, але десь у грудях залишилось відчуття, що Марта права лише наполовину.
Коли я вийшла з академії, Арсен стояв біля воріт.
— Йдемо? — сухо спитав він.
— Ти злий?
— Ні.
— Сумний?
— Ні.
— Тоді що?
— Просто не люблю, коли до тебе лізуть усі підряд.
Я спинилася.
— Це ревнощі?
— Ні, — занадто швидко відповів він.
— А виглядає саме так.
Він нічого не відповів, просто зітхнув і пішов уперед.
Ми мовчки йшли кілька хвилин, поки я не зупинилася біля кав’ярні.
— Зайдемо? — запитала я.
Він глянув на мене, і в його очах щось змінилося — м’якість, яка з’являлася лише іноді.
— Добре.
Ми сіли біля вікна. Я пила капучино, він — чорну каву.
— Знаєш, — сказала я тихо, — мені не треба, щоб ти мене захищав. Я впораюсь.
— Я знаю, — відповів він. — Просто… я звик тримати близьких поруч.
— То я вже близька?
Він підняв на мене погляд.
— А ти ще сумніваєшся?
Я не знала, що відповісти. Серце гупало в грудях, ніби намагалось вибратись назовні.
Ми сиділи мовчки, дивлячись у вікно, де листя повільно кружляло в повітрі, немов хтось невидимий розсипав золото просто нам під ноги.
Коли ми повернулися додому, атмосфера була вже інша — тепліша, але все одно трішки напружена.
Арсен узяв гітару, яку я раніше не помічала, і заграв кілька акордів.
— Це твоє хобі? — запитала я.
— Колись було моїм світом, — відповів він. — Потім… усе змінилося.
— Можеш заграти для мене?
Він посміхнувся, трохи збентежено, але погодився.
Його голос був глибоким і теплим. Пісня — сумна, але така щира, що я ледь стримала сльози.
— Це гарно, — прошепотіла я.
— Це про людину, яка боялась втратити когось важливого.
— І втратила?
— Поки ні.
Я не знала, чи він про себе, чи… про нас. Але цього вечора я вперше відчула, що між нами горить щось більше, ніж просто дружба.
Щось, що навіть він — перевертень із холодним серцем — не міг приховати.