Глава 7

Вранці в квартирі було тихо. Арсен готував каву, а я стояла біля вікна, дивлячись на двір. Повітря було свіже, трошки холодне, але приємне.
— Добрий ранок, сплюхо, — озвався він, коли побачив мене в халаті.
— Я не сплюха, просто насолоджувалась сном, — буркнула я, потягуючись.
— Так, так, — усміхнувся Арсен, простягаючи мені чашку. — Ось, це кавовий шедевр від майстра Арсена.
— Гіркий?
— Як моє життя.
— Тоді дай ложку цукру.
Ми обоє розсміялися. Усе було так природно, що я навіть не помітила, коли перестала відчувати незручність поруч із ним.
Після сніданку Арсен раптом сказав:
— Слухай, у нас сьогодні вихідний. Ходімо прогуляємось.
— Куди?
— Куди очі дивляться.
— А якщо вони дивляться в холодильник?
— Тоді це коротка, але смачна подорож.
Я засміялась і все ж погодилася.
Ми вийшли надвір. Осінь дихала золотом — повітря пахло мокрим листям і кавою з вуличних кав’ярень. Арсен ішов поруч, руки в кишенях, обличчя спокійне, але очі уважно ловили все навколо.
— Давно я так просто не гуляв, — сказав він. — Без думок, що хтось мене переслідує чи чекає якогось чуда.
— А я давно не гуляла з кимось, із ким можна мовчати і все одно не нудно.
— Ха, це тому, що я — ходяча пригода, — пожартував він.
Ми зайшли до старого парку. Доріжки були всіяні листям, а діти неподалік запускали повітряного змія.
— Знаєш, — озвався Арсен, — у дитинстві я теж мріяв мати такого. Але мама казала, що змії — то забавки для вільних людей.
— І що ж?
— Ну, бачиш, я досі його не маю, — тихо сказав він.
Я подивилась на нього — у його очах промайнуло щось ніжне й сумне водночас.
— Хочеш, колись зробимо свого змія? — запропонувала я.
Він здивовано подивився, потім посміхнувся:
— Добре. Але тільки якщо ти дозволиш мені його назвати.
— Як?
— «Елі».
Я почервоніла.
— Ти серйозно?
— А що? Гарне ім’я для того, що літає.
Ми продовжили гуляти, заходили до книгарні, сміялися над назвами старих романів, купили по шоколадці. Він намагався заплатити за мене, але я вперто витягнула свою монетку.
— Я ж не слабка дівчинка, — сказала я.
— Я не про слабкість, — відповів він м’яко. — Просто хотів зробити приємно.
Ми сиділи потім біля фонтану, їли ту шоколадку й дивились, як сонце пробивається крізь хмари.
— Знаєш, — почав Арсен, — ти зовсім не така, як я думав.
— А яка я?
— Сильніша. І… тепліша.
— А ти, виявляється, не такий уже й загадковий, — підколола я.
— Невже?
— Угу. Просто хлопець, який приховує свої рани за посмішкою.
Він замовк. А потім тихо сказав:
— Може, ти — єдина, хто це помітив.
Ми поверталися додому під вечір. Небо було рожево-фіолетове, і навіть вітер здавався лагідним.
Коли ми зупинились біля під’їзду, він глянув на мене й сказав:
— Дякую. За день.
— Це тобі дякую, — відповіла я. — Було по-справжньому добре.
Я піднялась сходами й, зачинивши двері, притулилась до них спиною. Серце билося швидко. У голові прокручувались усі наші жарти, його посмішка, той погляд, коли він сказав, що я сильна…
І я зрозуміла, що вперше за довгий час не відчуваю самотності.
Навпаки — мені хотілося завтра знову бачити його, говорити, сміятись.
Мабуть, ось так і починається справжня дружба.
А, може… щось більше.