Глава 6

Сьогодні був вихідний. Академія відпустила всіх студентів на волю, і вперше за довгий час я могла просто… видихнути.
У квартирі пахло кавою, теплом і пилом — старовинні стіни ніби зберігали в собі шепіт десятків історій. Дерев’яна підлога поскрипувала від кожного кроку, а старі вікна пропускали м’яке, жовтувате світло осіннього дня.
— Треба навести лад, — промимрила я, роздивляючись полицю, де замість книжок лежали якісь коробки, гайки й навіть… металеве перо?
— Я не проти, — озвався Арсен, виходячи з кімнати.
Його вигляд був такий домашній, що я навіть трохи розгубилась.
Прибирання пішло весело: я витирала пил і вмикала музику, Арсен щось бурмотів про “систему зберігання речей”, а потім випадково перекинув відро з водою. Ми обидва стояли серед калюжі й дивилися одне на одного, а потім одночасно розсміялися.
Вперше — щиро, без цієї криги, що завжди стояла між нами.
— Ти теж не надто спритна, між іншим, — сказав він, коли я посковзнулася на ганчірці.
— Зате я артистична, — відповіла я, роблячи театральний уклін із щіткою замість мікрофона.
Арсен засміявся — по-справжньому. Гучно, без стриманості, аж я зупинилась. Його сміх був такий… теплий, живий.
Та наступної миті просто перед очима — пух! — і на місці хлопця стояло… щенятко.
Кучеряве, біле, з великими очима і вухами, що тріпотіли, мов метелики.
— Ой! — вирвалося в мене. — Ти що, серйозно?!
Щенятко скавчало й кліпало очима, а потім знову — пух! — і переді мною стояв Арсен, тепер уже з червоними вухами й винуватим поглядом.
— Я… вибач, — пробурмотів він. — Це… іноді стається, коли я відчуваю занадто сильні емоції.
— Це було мило, — посміхнулася я. — Ти міг би попередити, що маєш режим “цукрового звірятка”.
Він посміхнувся куточком губ, і мені здалося, що навіть старі шпалери у вітальні посвітлішали.
Між нами більше не було тієї стіни. Тиша, яка колись здавалася важкою, тепер просто — домашня.
Ми сіли пити чай, і я вперше помітила, що він трохи нервує.
— Пам’ятаєш те чудовисько, яке ти бачила тієї ночі? — почав він.
— Як можна забути? — Зітхнула я.
— Це теж я. Точніше… одна з форм. Коли я засинаю, моє тіло іноді саме змінюється. Я… стаю ним. І тому сплю в гаражі.
Я округлила очі.
— У гаражі? Але чому ж тоді ти був серед коридору тієї ночі?
Арсен опустив погляд.
— Тоді було забагато людей поруч. Я не міг просто зникнути. Втік у квартиру, щоб… не налякати когось ще більше.
Я дивилася на нього — цього дивного, закритого, але доброго хлопця, який ховав у собі цілий світ. І десь глибоко всередині мене стало тепло.
— Знаєш, Арсене, — прошепотіла я, — навіть із усіма цими “формами” ти все одно нормальний.
— Нормальний? — хмикнув він.
— Ага, просто з бонусом у вигляді хутра.
Ми обоє знову засміялися. А старовинна квартира, з її вицвілими шпалерами й потрісканими рамами, вперше за довгий час здавалася не самотньою.