Глава 4

Прокидатись було важко. Ніч залишила в голові дивне відчуття — щось між страхом і теплом. Я довго лежала, дивлячись у стелю, аж поки не почула тихий стукіт у двері.
— Доброго ранку, — сказав знайомий голос.
Я підскочила. Арсен стояв у дверях, спокійний, трохи усміхнений.
— Ти… серйозно? — вирвалось у мене. — Доброго ранку?..
Він знизав плечима.
— А чому ні? Це ж… просто ранок.
Його голос був спокійним, навіть трохи лагідним, і це мене збентежило. Вчорашній звір говорив би інакше.
Коли я йшла до академії, ловила себе на тому, що думаю лише про нього. Про те, як він міг так швидко перевтілитись, як його очі світилися у темряві, як його руки тремтіли, коли він мене обіймав. Щось у цьому було неправильне — але неймовірно живе.
Навчання минало повільно. Викладачка читала лекцію, а я лише крутила ручку між пальцями, намагаючись зосередитись. Марта щось шепотіла мені на вухо, але я чула лише уривки — думки тікали до Арсена.
А він сидів через кілька рядів, спокійний, холодний, мовби нічого й не сталось. І все ж, я відчувала його погляд.
На великій перерві все пішло не за планом.
Хтось зі старших студентів — з тих, що завжди шукають привід насміхатись — зупинив мене біля сходів.
— Диви, новенька. Думає, що особлива, — кинув один, і решта засміялись.
Я вже хотіла відійти, але він схопив мене за руку.
— Відпусти, — прошепотіла я.
— А якщо ні?..
І тоді за спиною пролунав знайомий голос:
— Відпусти її.
Арсен стояв на сходах, спокійний, але в його очах блиснуло щось, від чого хлопці миттєво відступили. Навіть не сперечались — просто пішли.
Він підійшов ближче.
— Ти в порядку?
Я кивнула, намагаючись не видати, як тремтять пальці.
— Дякую… — прошепотіла я.
— Не дякуй. Просто не давай їм шансів, — сказав він тихо і пішов, залишивши після себе дивне тепло, яке не розвіювалось до кінця дня.
Дорогою додому я знову думала про нього.
Його погляд, голос, те, як він стояв перед тими хлопцями — не як герой, а просто як хтось, хто не дозволяє злу розростись. І якось у мені народжувалось щось схоже на повагу. Може, навіть… щось більше.
Та коли я відчинила двері квартири, Арсен уже був удома.
— Як ти? — запитав він, не підводячись з дивану.
— Нормально… хоча, якби не ти, могла б і впасти зі страху.
— Ти сильніша, ніж здаєшся, — сказав він і подивився на мене. — Але те, що ти бачила вночі… нікому не можна розповідати.
Я мовчала.
— Це не просто секрет. Якщо дізнаються… буде небезпечно. І для мене, і для тебе.
Він замовк, ніби збирався з духом.
— Моя мама — наша викладачка. Вона… відьма. Справжня. І холодна, як лід. Вона хоче, щоб я став таким, як вона. Але я не можу. Не хочу.
Його голос трохи зірвався.
— У мене немає права кохати. Вона сказала, що це слабкість. Що через це загинув мій батько.
Я стояла, не знаючи, що сказати.
Арсен підвів погляд.
— Я намагався не прив’язуватись ні до кого. Але кожного разу… коли комусь довіряв, це закінчувалось болем. Я втрачав друзів, тих, кого любив. Вона забирала всіх. — Він коротко вдихнув. — А я залишався сам.
Його очі блиснули — не від люті, а від суму.
— Ти навіть не уявляєш, скільки разів я проклинав себе за те, що народився таким.
Мені хотілося підійти й просто обійняти його. Але я стояла нерухомо, ніби боялась зруйнувати цей момент.
— Арсене… — прошепотіла я. — Може, не все втрачено.
Він гірко посміхнувся.
— Ти не знаєш моєї матері.
Ми мовчали.
Я дивилась на нього і розуміла — цей хлопець, який вчора здавався чудовиськом, був набагато людянішим, ніж більшість людей, яких я знала.
І в ту мить мені стало його безмежно шкода. Але десь глибоко всередині зародилось інше — тихе, тепле, небезпечне почуття.