Глава 3

Ранок почався як завжди — з будильника, який кричав мені в обличчя, ніби мав особисту образу. Я звично скотилася з ліжка, натягнула джинси, зробила з волосся щось схоже на зачіску і пішла готуватися до занять. Кава пахла затишком, але від думки про навчання ставало нудно.
Арсен у цей час, здається, збирався кудись — але куди саме, він, звісно, не сказав. Просто кивнув мені, проходячи коридором, і його очі… були такими, що мені стало холодно по спині. Горіли дивно — не злістю, а наче всередині нього жила блискавка.
В академії викладачка, яку ми між собою називали «крижана відьма» (бо ходила в сірому, постійно була незадоволена і мала вираз обличчя, ніби весь світ її розчарував), холодно оголосила:
— У нас новенький. Арсен.
Я підняла погляд і… мало не впала зі стільця. Це був він.
Стояв спокійний, впевнений, дивився на всіх, як на дрібних комах. І в ту ж мить я помітила — вони чимось схожі. Не зовні лише, а тим самим холодом, який вони обоє ховали під шкірою.
Після пар ми з Мартою сиділи в улюбленому кафе біля академії. Вона базікала про нові меми, а я краєм ока спостерігала за вікном — мені весь час здавалося, що бачу Арсена. Його тінь миготіла між людьми, між автівками, між думками.
— Ти його боїшся? — спитала Марта.
— Не знаю. Він дивний. Але щось у ньому… живе.
Коли я повернулась додому, день закінчився звично: кава, ноутбук, купа фільмів, трохи музики й самотність. Арсен, на диво, нікуди не зник. Я чула, як він пересувається у своїй кімнаті — тихо, але з дивною регулярністю, наче ходив по колу.
Ближче до опівночі я вже засинала, коли почулося гарчання. Низьке, тваринне. Потім — звук дряпання по підлозі. Серце вдарило так, що я сіла. Може, він просто тримає собаку? Я ж навіть не роздивилась його квартиру… Так, напевно тварина.
Я вдихнула, заспокоїлась і заснула.
Але прокинулась серед ночі від голоду. Все було темне, як у печері. Я тихо вийшла з кімнати — ліхтарик не брала, я завжди добре бачила в темряві. Лише тіні, лише шепіт вітру.
Та раптом щось важке — або хтось — опинилось у мене під ногою. Я спіткнулась і… почула гарчання. Справжнє. Грубе, живе, близьке.
Я увімкнула світло — і завмерла.
Переді мною стояло велике волохате створіння з палаючими очима, що дивились прямо на мене. Серце застрибало десь у горлі. Я закричала.
Звір теж загарчав. Я вже розвернулась, щоб бігти, але почула голос:
— Еліно, не бійся.
Я обернулась — і побачила Арсена.
Він стояв просто там, де секунду тому було чудовисько.
— Ти… — слова застрягли в горлі. — Що це було?!
— Це я, — тихо відповів він. — Не бійся. Я не зроблю тобі зла.
Я стояла, не дихаючи.
Він зробив крок уперед. В очах — блиск, але вже не хижий. Більше схожий на… страх.
— Я перевертень, — сказав просто. — Але не злий. І не хочу, щоб ти мене боялась.
Я тремтіла, не знаючи, що робити. Але коли він обережно обійняв мене — я не втекла. Його руки були гарячими, як вогонь, і чомусь не хотілось їх відпускати.
— Ти ж розумієш, тепер усе інакше, — прошепотів він.
Я кивнула, відчуваючи, як дихання стає рівнішим.
Так дивно… Я мала злякатися його назавжди, а замість цього вперше побачила в Арсені щось справжнє. Людське. Може, навіть добре.