Глава 2

Я прокинулась від запаху кави. Не від своєї — я ще не встигла навіть піднятись, а вона вже пахла по всій квартирі.
Сонно протерла очі, ковтнула повітря й застигла. Кава. Значить, він удома?
Учора я ж бачила, як Арсен пішов. Досить пізно, і, здається, без наміру повертатися до ранку. А тепер стоїть на кухні, бадьорий, наче нікуди й не ходив.
— Доброго ранку, — намагаюсь посміхнутись, хоч волосся стирчить у різні боки.
Він злегка киває, не дивлячись у мій бік, і робить ковток кави з чашки, на якій написано «не чіпай — не твоя».
Ну ок, Арсене, будемо знайомі ближче.
— Я, до речі, Еліна, — кажу веселіше, ніж відчуваю. — Нова твоя співмешканка.
— Знаю. 
— І… може, поснідаєш? Я зроблю тости.
— Добре.
Його “добре” звучало, ніби я запропонувала йому не сніданок, а щеплення.
Та я все одно поставила чайник, підсмажила хліб, дістала сир і навіть зробила яєчню — з усією своєю наївною надією, що це стане нашим “дружнім початком”.
— Отже, ти — Арсен?
— Мм, — тільки буркнув він.
— Гарне ім’я, — кажу, хоча він уже їсть.
— Угу.
Через три хвилини він закінчив, подякував майже нечутно і знову пішов. Просто… пішов.
Без “побачимось”, без “дякую за сніданок”.
Мовби його й не було.
Я залишилась сидіти з виделкою в руці, роздивляючись порожній стілець.
Холодний, відлюдькуватий, закритий. Але ж гарний, що аж хочеться зрозуміти, що в ньому таке дивне.
Втім, сьогодні мене чекала академія. І вона точно не терпить запізнень.
У художній академії я завжди відчуваю себе рибою у воді — навіть якщо ця вода розлита фарбою на підлозі.
Перша пара — композиція. Викладач з вусами, що нагадують півмісяці, розкидає перед нами фрукти й каже:
— Малюйте природу. Але не банально!
І поки всі зображують яблука, я малюю тарілку з гнилою грушею. “Реалізм”, як каже він, “з душею”.
На перерві ми з подругою Мартою сміялися, бо вона замість натюрморту намалювала викладача з яблуком замість голови. І вийшло… навіть схоже.
Після обіду — живопис. Я випадково розлила синю фарбу на хлопця поруч. Тепер у нього була пляма, схожа на серце. Він не розсердився, а лише сказав:
— Якщо це знак долі — то нехай залишиться.
Я, звісно, розсміялась і втекла сушити пензлі. Але на душі було якось тепло.
У кінці дня в мене навіть вийшло здати курсову роботу без єдиного перероблення. Маленька перемога, але така солодка, що я майже забула про холодну атмосферу своєї квартири.
Коли я повернулася додому, в кімнаті знову стояла тиша.
Світло вимкнене, кухонні полиці порожні, у ванні сухо — ніби там давно нікого не було.
Я глянула на годинник — майже одинадцята. Арсена не було досі.
Ні звуків, ні слідів, ні шерсті цього разу.
Лише повітря, яке пахло старими стінами й… самотністю.
Я увімкнула нічник і сіла малювати — щоб не думати. Але в голові знову крутилося його ім’я.
Арсен.
Загадковий, мов тінь, яка живе поруч, але завжди кудись зникає, щойно ти повертаєш голову.