Глава 1

Я ніколи не думала, що колись житиму сама. Не тому, що боялася, — просто здавалося, що самостійність приходить до інших, а не до мене. Але цього разу не було вибору. Ціни на квартири — мовби на Марсі, на проїзд ледве вистачало, а про навчання я вже мовчу. Мої зошити з ескізами важили більше, ніж гаманець.
І все ж я йшла — за вказаною адресою, через вологий осінній двір, де вітер гойдав дерева, наче питав: ти впевнена, Еліно?
Листя крутилося біля ніг, мокло від дощу, який щойно стих. Повітря було напоєне вологим холодом і запахом сирої землі. Мені хотілося тепла — бодай трохи.
Коли я підійшла до будинку, щось дивне стиснуло в грудях. Він стояв темний, старий, з облупленою штукатуркою і вузькими вікнами. Я не могла пояснити, але в повітрі ніби зависла напруга. Невидима, майже глуха.
Я не наважилась одразу зайти — господар мав бути всередині. Подзвонила у двері.
Минула хвилина, дві... п’ять. І вже коли я подумала, що ніхто не відчинить, замок клацнув.
Переді мною стояв він.
Хлопець, може, трохи старший за мене. Світлорусе волосся, холодний погляд і обличчя, на якому не ворухнувся жоден м’яз.
— Я… нова орендарка, — невпевнено сказала я. — Мені здається, ви — господар?
— Знаю, — коротко відповів він і відступив убік, даючи мені пройти.
Від його голосу пробіг холод по шкірі. Ніби він щойно говорив не словами, а лезами.
Я зробила вигляд, що все гаразд, і пішла розкладати речі у свою кімнату.
Вона виявилася дивною. Ніби з іншого часу: старовинне ліжко з різьбленою спинкою, темні шпалери, світло з однієї лампи, що блимала, мов на межі життя. А ще велике дзеркало в різьбленій рамі — таке старе, що в ньому відображення здавалося трішки чужим.
Атмосфера у квартирі була важкою. Повітря густе, мов перед грозою, і в ньому відчувався дивний запах — не пилюка, не волога, а щось дике.
Мені не хотілося роздивлятися далі. Я просто схопила куртку й вийшла на вулицю.
Осінь зустріла мене холодним подихом і легким дощем. Вітер крутив волосся, змивав із шкіри напруження. Я йшла куди очі бачать, дивилася на вогні кафе, що мерехтіли вдалині, і думала: чому мені там, у квартирі, дихати важче, ніж тут — під дощем?
Я не хотіла повертатися. Зовсім.
Та місто повільно темніло. Ліхтарі розливали жовті плями на мокрий асфальт, а я відчувала, як у мені росте втома. І все ж таки повернулась.
Коли я відчинила двері, хлопця вже не було. З його відходом ніби зник і той холод — атмосфера стала м’якшою, легшою.
Я з полегшенням видихнула, пішла в душ.
Тепла вода приємно обпікала плечі. Але потім я помітила…
На піддоні — шерсть. Сіра, м’яка, вологе пасмо, ніби хтось тільки що стояв тут до мене.
Я застигла. У квартирі, крім мене й нього, ніхто не жив.
Він мав улюбленця? Але ж я не бачила жодного.
Змахнувши краплі води, я вийшла, обгорнулася рушником і сіла на ліжко. Увімкнула фільм, щоб не думати.
Та в голові все одно крутилась дивна думка: а що, як шерсть — його?
Поки екран мерехтів світлом, я заснула, навіть не вимкнувши ноутбук.