Розділ 34 : Крила над горизонтом

Мія : 

​Минуло три роки з того дня, як я зустріла Данила на сходах виставкового центру. Сьогодні ми стоїмо на тому ж місці, але привід зовсім інший. Перед нами — «Аврора», перший у світі літальний апарат на чистій енергії, який ми розробили разом.

​Данило досі носить той самий старий блокнот, хоча тепер він — головний інженер мого конструкторського бюро. Він так і не звик до камер, тому зараз ховається за моєю спиною, перевіряючи кріплення крил.

​— Ти готова, Громова? — прошепотів він мені на вухо.

— Готова. Але тільки якщо ти будеш моїм штурманом, — я посміхнулася йому. Для нього я ніколи не була «багатою спадкоємицею». Я була дівчиною, яка знає, як налаштувати турбіну в три етапи.

​Я подивилася на VIP-ложу. Там сиділи ті, хто зробив мене такою, яка я є. Тато Ян, який тепер виглядав зовсім спокійним, мама Лора, яка тримала його за руку. Макс, мій дядько, який став мені найкращим другом і порадником. Ерік і Ліза, які привезли з собою своїх учнів із технічної школи.

​Ян : 

​Я дивився на небо. Воно було чистим і безкраїм. Лора притулилася до мого плеча, і я відчув, як її серце б’ється в унісон з моїм. Ми пройшли довгий шлях від того підвалу, де я вперше побачив її перелякані очі, до цього моменту тріумфу нашої доньки.

​— Ми це зробили, Яне, — тихо сказала Лора. — Ми виховали її вільною.

— Це вона нас виховала, малюку, — відповів я. — Вона показала, що прізвище — це не клітка. Це фундамент, на якому можна збудувати щось прекрасне.

​Макс підійшов до нас і мовчки простягнув мені руку. Я міцно її потиснув. Більше не було таємниць, не було образ. Тільки спільна справа.

​Коли «Аврора» піднялася в повітря, безшумно розрізаючи небо своїми сріблястими крилами, весь натовп затамував подих. Це не була машина для війни. Це була машина для мрій.

Епілог від Мії 

​Увечері, коли галас вщух, ми всі зібралися в нашій старій майстерні. Тут усе залишилося так само: запах кави, мастила і тихий гул старих інструментів. Ми сиділи за великим столом, і мама розповідала Данилові історії про те, як тато колись боявся підійти до неї в академії.

​Я взяла свій планшет і відкрила чисту сторінку. Я знала, що маю це зробити. Назва моєї першої книги на Букнеті була простою: «Крила: Ціна Свободи».

​Я почала писати:

​«Ця історія не про машини і не про гроші. Вона про те, що справжня сила людини — у вмінні прощати і будувати на руїнах щось нове. Мій тато Ян і моя мама Лора навчили мене, що крила не даються від народження. Їх зварюють із терпіння, кохання та віри в те, що завтра сонце зійде знову. І воно зійшло. Для всіх нас».

​Я подивилася на тата. Він щось захоплено пояснював Данилові, розмахуючи руками, а Данило кивав, додаючи свої ідеї. Макс сміявся разом із мамою.

​Я закрила планшет. Наша історія в цьому літописі добігла кінця, але наше справжнє життя тільки починалося. Тепер ми були не просто Громовими чи Лебюками. Ми були людьми, які нарешті навчилися літати.