Розділ 27 : Сонце, Амальфі та запах бензину

Ян : 

​Після років, проведених у сірому бетоні, серед запаху паленої гуми та холодних стін клінік, Італія здавалася мені іншою планетою. Ми орендували маленьку віллу на самому краю скелі в містечку Позітано. Кожного ранку я прокидався не від звуку сирен чи тривожних думок, а від того, як сонце пробивалося крізь дерев'яні віконниці, а десь далеко внизу розбивалися об каміння хвилі Тірренського моря.

​— Тату, прокидайся! Синьйора Марія вже принесла круасани! — Мія залетіла в спальню, застрибнувши прямо мені на живіт.

Вона була втіленням радості. Засмагла, з розпатланим волоссям і моїм впертим поглядом. Я підхопив її на руки і почав лоскотати, поки її сміх не заповнив усю кімнату.

​Лора вийшла на терасу в легкій шовковій накидці. Вона виглядала так, ніби зійшла з картин епохи Відродження. Її обличчя розгладилося, зникла та вічна напруга біля очей, яка була там роками.

— Яне, подивися на це море. Здається, воно щодня іншого кольору, — прошепотіла вона, притуляючись до мого плеча.

— Воно схоже на твоє щастя, Лоро. Таке ж глибоке, — я поцілував її, відчуваючи смак італійської кави на її губах.

​Лора : 

​Цей місяць був наче сон. Ми з Яном нарешті навчилися бути просто парою, а не бійцями на фронті. Ми гуляли вузькими вуличками, де білизна сохла прямо над головами перехожих, куштували лимонне морозиво і годинами сиділи в маленьких кафе.

​Але Ян не був би Яном, якби не знайшов пригод навіть тут. Одного вечора ми почули гучне «чхання» двигуна біля нашої вілли. Синьйор Джузеппе, наш сусід і власник місцевої пекарні, розпачливо розмахував руками над відчиненим капотом своєї старенької «Альфа Ромео» 1966 року.

​— Мамма міа! Вона померла! Сьогодні парад ретро-автомобілів у центрі, а вона померла! — кричав він на все узбережжя.

​Я побачила, як у Яна загорілися очі. Це був той самий вогник, який я так кохала.

— Дозвольте мені подивитися, синьйоре? — Ян підійшов до машини, навіть не переодягаючи свою світлу сорочку.

Через п'ятнадцять хвилин його руки були в мастилі, а обличчя — у сажі, але він посміхався. Він щось підкрутив, десь постукав, і раптом... двигун видав такий чистий і потужний звук, що птахи знялися з дерев.

​Джузеппе ледь не розцілував Яна.

— Ти чарівник! Ти маєш золоті руки, іноземець! — він посадив Мію на переднє сидіння, дав їй велике печиво і наполіг, щоб ми всі разом поїхали на парад.

​Ми їхали вздовж узбережжя, вітер розвівав моє волосся, Мія сміялася, натискаючи на старий сигнал машини, а Ян впевнено тримав кермо. У той момент я зрозуміла: ми не просто втекли від минулого. Ми збудували майбутнє, де є місце для такої легкості.

​Ян : 

​Вечір у Позітано був магічним. Тисячі вогників на скелях відбивалися у воді. Ми сиділи в ресторані прямо на піску. Ерік і Ліза прислали нам відео повідомлення — вони теж були щасливі, займалися ремонтом своєї нової квартири. Ліза вже впевнено ходила по магазинах, вибираючи меблі.

​— Яне, ти не шкодуєш? — раптом запитала Лора, дивлячись на те, як Мія будує замок із піску біля наших ніг.

— Про що?

— Про те, що ми залишили все там. Імперію Громових, гроші, вплив...

Я взяв її за руку і міцно стиснув.

— Лоро, та імперія була збудована на крові й брехні. Те, що в нас є зараз — ця мушля в руці Мії, твій спокійний сон і моя майстерня, де я роблю те, що люблю — це і є справжнє багатство. Я б ніколи не проміняв цей вечір на всі мільярди Марка.

​Тієї ночі я довго не міг заснути. Я вийшов на балкон і дивився на море. Я згадував маму. Я знав, що вона зараз дивиться на нас і посміхається. Вона хотіла для мене саме цього — не влади, а свободи бути собою.

​Я дістав із кишені старий ключ від першої майстерні, який завжди носив із собою як талісман. Я розмахнувся і закинув його далеко в море. Мені більше не потрібні були старі ключі. Тепер у мене були ключі від нашого власного, світлого життя.