Розділ 11 : Попіл репутації

​Лора : 

​Ранок зустрів мене не сонячними променями, а крижаним відчуттям тривоги. Я прокинулася від того, що мій телефон без зупину вібрував від сповіщень. Сотні повідомлень у групі університету, посилання на місцевий новинний портал і теги, теги, теги...

​Я тремтячими пальцями відкрила перше посилання. Заголовок кричав чорними літерами:

«ЗОЛОТИЙ ХЛОПЧИК ІЗ КРИВАВИМ МИНУЛИМ: Чому син мільйонера Марка Громова насправді переховувався три роки?»

​Нижче було фото. Ян, молодший, із розбитим обличчям, стоїть поруч із понівеченим автомобілем. І стаття про нічні гонки, в яких постраждала людина. Сказано, що Марк Громов тоді «заім'яв» справу, заплативши величезні гроші, а Яна відправив за кордон «на навчання».

​— Боже... — прошепотіла я, відчуваючи, як підлога йде з-під ніг.

​Я вибігла з кімнати й ледь не зіткнулася з мамою. Вона стояла в коридорі, тримаючи в руках газету, яку вранці кинули під двері.

— Лоро, ти це бачила? — її голос був ледь чутним. — Оце людина, заради якої ти пішла проти нас? Він злочинець! Він ледь не вбив людину!

​— Мамо, це старе фото! Ми не знаємо правди! — я намагалася пройти до кімнати Яна, але двері були відчинені. Там було порожньо.

​Внизу пролунав гуркіт розбитого скла. Я кинулася на сходи. У вітальні стояв Марк, він був білий як полотно. Перед ним на підлозі лежав розбитий стакан, а поруч стояв Ян. Він виглядав спокійним, але це був спокій людини, яка вже все для себе вирішила.

​— Це ти зробив , так? — Марк тицьнув пальцем у газету. — Ти дозволив  цьому випливти?

​— Ні, батьку, — Ян підняв очі. — Це зробило моє минуле. Те саме, яке ти намагався купити. Але ти забув, що правду неможливо заблокувати на банківській картці.

​— Геть із мого дому! — закричав Марк. — Ти знищив усе! Мій бізнес, репутацію сім'ї! Забирайся до свого озера, до своїх гонок, куди хочеш! Ти мені більше не син!

​Ян : 

​Слова батька не боліли. Вони були як фінальна крапка в довгому реченні, яке я намагався дописати все життя. Я розвернувся, щоб піти, але побачив Лору. Вона стояла на сходах, і в її очах була така буря емоцій, що я на мить завагався.

​— Яне! — вона підбігла до мене, ігноруючи крики Марка. — Я їду з тобою.

​— Лоро, ні! — мама схопила її за руку. — Ти не підеш із ним! Він тебе погубить!

​Я дивився на Лору. У неї не було з собою нічого, крім рюкзака, з яким вона прийшла в цей дім.

— Лоро, — я взяв її за обличчя, не звертаючи уваги на батьків. — Ти розумієш, що зараз відбувається? У мене немає машини. У мене немає грошей. У мене є тільки старий будинок, де немає навіть опалення, і ганебне ім'я на перших шпальтах. Ти справді хочеш бути частиною цього пекла?

​— Це не пекло, якщо ми там разом, — вона притулилася чоло до мого. — Поїхали.

​Ми вийшли з дому під проливним дощем, який, здавалося, вирішив змити всю нашу минулу історію. У нас не було «Мустанга». Ми йшли пішки до автобусної зупинки, і люди, які проходили мимо, впізнавали нас. Я чув їхній шепіт, бачив, як вони тицяють пальцями в телефони.

​— Дивись, це той самий Громов! І його «сестричка» поруч. Оце сімейка... — долетіло до нас.

​Лора міцніше стиснула мою руку.

— Не слухай їх, — прошепотіла вона.

​Майя : 

​Я стояла біля вікна в університетському холі й спостерігала за справжнім хаосом. Всі тільки й обговорювали Яна. Навіть викладачі збиралися в групки й перешіптувалися. Ерік підійшов до мене, він виглядав похмурим.

​— Ти перегнула палицю, Майя, — сказав він. — Ти знищила його.

​— Я дала йому те, на що він заслужив, — я посміхнулася, поправляючи окуляри. — Він вибрав її. Тепер нехай насолоджується наслідками.

​— А ти знаєш, що він поїхав? — Ерік глянув на мене з жалем. — Він забрав Лору, і вони пішли в нікуди. Марк зрікся його.

​Моя посмішка зникла. Це не входило в мій план. Я хотіла, щоб він прийшов до мене за допомогою, щоб він зрозумів, що тільки я можу його врятувати. Я не хотіла, щоб вони були разом у своєму вигнанні.

​— Куди вони поїхали? — я вчепилася в рукав Еріка.

​— Не знаю. Але Лора залишила записку матері. Щось про «нескінченність»

Лора : 

​Автобус висадив нас на трасі біля лісу. Далі — тільки пішки. Будинок біля озера зустрів нас скрипом старих дверей і запахом пилу та сосни. Тут було холодно, але Ян миттєво почав розтоплювати камін.

​Я сіла на стару дерев'яну підлогу, дивлячись на вогонь.

— Яне, розкажи мені. Про ту ніч. Я хочу почути це від тебе, а не з газет.

​Ян сів поруч, обійнявши свої коліна. Вогонь відкидав тіні на його обличчя.

— Це було три роки тому. Я був дурнем, який думав, що швидкість — це єдиний спосіб відчути себе живим. Ми змагалися з Деном... так, з тим самим Деном. Він підрізав мене, і я вилетів з траси. Але я не просто вилетів. Я збив людину, яка стояла на узбіччі. Дівчинку. Вона залишилася живою, але... вона більше не може ходити, Лоро.

​Я затамувала подих.

— Марк заплатив її батькам мільйони, щоб вони забрали заяву. Він купив моє мовчання і моє життя. Я ненавиджу ці гроші. Кожен цент у тому маєтку — це кров тієї дівчинки. Тому я так бісився, коли ти прийшла. Я бачив у тобі чергову «іграшку», яку Марк купив для своєї нової колекції.

​Я пригорнулася до нього, відчуваючи, як його тіло здригається від прихованого болю.

— Ти не твій батько, Яне. І ти — не твоя помилка.

​— Сьогодні я відчув себе вільним вперше за три роки, — він повернувся до мене і поцілував у лоб. — Але я боюся за тебе. Марк не залишить нас у спокої. Він вважає, що ти — причина, через яку я став некерованим.

​Раптом у вікно будиночка хтось постукав. Це не був вітер. Це був чіткий, ритмічний звук. Я злякано подивилася на Яна. Він підхопився, схопивши кочергу біля каміна.

​Він повільно підійшов до дверей і відчинив їх. На порозі стояв Ерік. Він був мокрий до нитки й тримав у руках конверт.