Логан розділ 4

Ранкові тренування завжди давались по-різному.

Сьогодні — важче, ніж зазвичай.

Не тому що вправи були складними.

Не тому що ми вчора затримались у клубі до пізнього вечора.

І не через холод, який пробирав зал, поки ми розминались.

А просто… я був не там.

Тіло працювало, ноги слухались, удари були точними — але думки весь час тікали назад, у ту галерею, де ми зустріли її вперше. Я ловив себе на тому, що згадую не картину — хоча вона й справді чіпляла, — а її реакцію, коли ми підійшли. Вона тоді трохи зніяковіла, але не сховалась. Її погляд був прямим, очищеним від фальші.

І чомусь це запам’яталось більше, ніж будь-яка деталь полотна.

— Земля кличе Логана, — протягнув Едді, коли ми робили перерву. — Ти там взагалі з нами? Чи знову в своїх думках?

Я штовхнув його плечем:

— Я з вами. Просто думаю.

— Ага, — протягнув Лукас. — Думає він.

— Думає про кого, — підкинув Ліам і отримав рушником в обличчя.

Ми сміялись, і на мить це вибивало зайві думки з голови.

Але тільки на мить.

Після тренування Томас дав коротку настанову, перевірив графік і сказав, що треба забрати якісь документи в клубі. Ми розійшлися кожен у свої справи, але мені так і не вдалося повністю відпустити те відчуття — наче щось має статися сьогодні.

І коли Ліам раптом вигукнув біля машини:

— Чорт, я забув ключі! — я лише потер перенісся.

— Ти серйозно? — запитав Едді.

— На всі сто, — промовив Ліам. — Так що або ми їдемо назад, або йдемо грітися в кав’ярню, поки Томас забере документи.

— Голосую за каву, — сказав я, і ми всі рушили в бік набережної.

Ранкові тренування завжди давались по-різному.

Сьогодні — важче, ніж зазвичай.

Не тому що вправи були складними.

Не тому що ми вчора затримались у клубі до пізнього вечора.

І не через холод, який пробирав зал, поки ми розминались.

А просто… я був не там.

Тіло працювало, ноги слухались, удари були точними — але думки весь час тікали назад, у ту галерею, де ми зустріли її вперше. Я ловив себе на тому, що згадую не картину — хоча вона й справді чіпляла, — а її реакцію, коли ми підійшли. Вона тоді трохи зніяковіла, але не сховалась. Її погляд був прямим, очищеним від фальші.

І чомусь це запам’яталось більше, ніж будь-яка деталь полотна.

— Земля кличе Логана, — протягнув Едді, коли ми робили перерву. — Ти там взагалі з нами? Чи знову в своїх думках?

Я штовхнув його плечем:

— Я з вами. Просто думаю.

— Ага, — протягнув Лукас. — Думає він.

— Думає про кого, — підкинув Ліам і отримав рушником в обличчя.

Ми сміялись, і на мить це вибивало зайві думки з голови.

Але тільки на мить.

Після тренування Томас дав коротку настанову, перевірив графік і сказав, що треба забрати якісь документи в клубі. Ми розійшлися кожен у свої справи, але мені так і не вдалося повністю відпустити те відчуття — наче щось має статися сьогодні.

І коли Ліам раптом вигукнув біля машини:

— Чорт, я забув ключі! — я лише потер перенісся.

— Ти серйозно? — запитав Едді.

— На всі сто, — промовив Ліам. — Так що або ми їдемо назад, або йдемо грітися в кав’ярню, поки Томас забере документи.

— Голосую за каву, — сказав я, і ми всі рушили в бік набережної.

Ранкові тренування завжди давались по-різному.

Сьогодні — важче, ніж зазвичай.

Не тому що вправи були складними.

Не тому що ми вчора затримались у клубі до пізнього вечора.

І не через холод, який пробирав зал, поки ми розминались.

А просто… я був не там.

Тіло працювало, ноги слухались, удари були точними — але думки весь час тікали назад, у ту галерею, де ми зустріли її вперше. Я ловив себе на тому, що згадую не картину — хоча вона й справді чіпляла, — а її реакцію, коли ми підійшли. Вона тоді трохи зніяковіла, але не сховалась. Її погляд був прямим, очищеним від фальші.

І чомусь це запам’яталось більше, ніж будь-яка деталь полотна.

— Земля кличе Логана, — протягнув Едді, коли ми робили перерву. — Ти там взагалі з нами? Чи знову в своїх думках?

Я штовхнув його плечем:

— Я з вами. Просто думаю.

— Ага, — протягнув Лукас. — Думає він.

— Думає про кого, — підкинув Ліам і отримав рушником в обличчя.

Ми сміялись, і на мить це вибивало зайві думки з голови.

Але тільки на мить.

Після тренування Томас дав коротку настанову, перевірив графік і сказав, що треба забрати якісь документи в клубі. Ми розійшлися кожен у свої справи, але мені так і не вдалося повністю відпустити те відчуття — наче щось має статися сьогодні.

І коли Ліам раптом вигукнув біля машини:

— Чорт, я забув ключі! — я лише потер перенісся.

— Ти серйозно? — запитав Едді.

— На всі сто, — промовив Ліам. — Так що або ми їдемо назад, або йдемо грітися в кав’ярню, поки Томас забере документи.

— Голосую за каву, — сказав я, і ми всі рушили в бік набережної.

Кав’ярня на розі була тією, куди я заходив пару разів після матчів. Затишна, тепла, із запахом кориці й свіжої випічки. Гарне місце, щоб просто посидіти й не думати.

Тільки сьогодні вийшло навпаки.

Я побачив її одразу, ще до того, як ми підійшли до стійки. Вона сиділа біля вікна, схилившись над планшетом, а світло падало на її обличчя так, що здавалося — вона сама частина цього маленького затишного простору. Зосереджена, спокійна, трохи відсторонена від шуму й суєти.

І знову це відчуття.

Те саме, що в галереї.

Наче час на секунду стає повільнішим.

— О, дивись, — сказав Едді і штовхнув Ліама. — Художниця.

Вона підняла очі.

І я відчув, як щось стислося всередині — не напружено, а… тепло.

— Привіт, — кивнув я, намагаючись не виглядати так, ніби радий її бачити більше, ніж варто.

— Привіт, — відповіла вона спокійно.