Вів’єн розділ 3

Три дні минули швидко й водночас дивно розтягнуто. Я працювала над замовленнями, ходила з батьком у спортзал, допомагала в галереї, але в голові інколи раптово спливала картинка — четверо хлопців, що стоять перед моєю картиною.

Я одразу обривала думку. Увечері навіть сміялась із себе: «Звідки раптом цей інтерес? Ти ж їх навіть не знаєш».

Сьогодні я вирішила вийти раніше й зайти в кав’ярню біля набережної — татові треба було забрати деякі документи з клубу, а я не хотіла чекати в машині.

Я зайшла, замовила каву й присіла біля вікна. Люди проходили повз, погода була холодною, але приємною. Я відкрила планшет і почала редагувати ескіз — якраз мала ідею для нової серії.

І саме тоді почулися знайомі голоси.

Спершу я навіть не підняла погляд — мало що, місто невелике, багато хто звучить схоже.

Але потім голос з трохи хриплуватим сміхом сказав:

— Бляха, Ліам, ти серйозно забув ключі? І де тепер ми будемо чекати Томаса?

Я застигла з планшетом у руках.

Це точно були вони.

Я повільно підняла погляд і… так.

Хлопці стояли біля барної стійки. Не так близько, щоб це було незручно, але досить, щоб я могла роздивитись кожного.

Едді — той, що найспокійніший, сьогодні в чорній толстовці, з растріпаним волоссям. Він першим помітив мене.

— О, дивись, — підштовхнув він плечем Ліама. — Художниця.

Ліам оглянувся. На секунду його погляд зупинився на мені, але без надмірної зацікавленості — просто знак упізнання.

— Привіт, — кивнув він коротко.

— Привіт, — відповіла я, намагаючись не виглядати так, ніби я чекала їх тут. Бо я не чекала. Абсолютно.

Лукас підійшов ближче:

— Це ж та галерея, де була та картина, — він усміхнувся. — Ми думали, що ти тут не буваєш.

— Я тут часто буваю, — відповіла я й зробила ковток кави. — Просто не тоді, коли ви.

Вони засміялись. Легко, невимушено.

Едді глянув на вільний столик навпроти мого.

— Можемо сісти тут? Ми не заважаємо?

Я хотіла сказати «так, сідайте, не проблема», але мої слова перебив гук за дверима.

— Та сядьте вже, поки я не здох від холоду, — сказав чоловічий голос, і до кав’ярні зайшов Томас Вейн — тато.

У руках у нього була спортивна папка, на плечах — зимова куртка.

— Привіт, — сказав він хлопцям і коли помітив мене, усміхнувся: — О, ти вже тут.

Хлопці одразу привіталися з ним, і я вперше побачила їх із боку — більш розслаблених, домашніх, своїх. Вони сиділи поруч, жартували, сперечалися, і ніби зовсім не були тими хлопцями, що стояли в галереї, вдивляючись у мою картину.

Тато сів за їхній столик, розкрив папку й сказав:

— Так, слухайте. Завтра у нас ранкова тренування і ще дзвінок від директора клубу. Плюс, Ліаме, твоя документація готова, треба підписати. Lukas, твоя частина теж.

— Та я підпишу, — пробурмотів Лукас. — Просто покладіть переді мною

.

Вони сміялися, кидали репліки, а я сиділа й дивилась краєм ока. Було цікаво.

Не так «романтично», не так «омг він подивився на мене» — просто цікаво. Наче ти вперше бачиш знайому картину в іншому світлі.

Томас раптом глянув на мене:

— Вів, ти ж не проти, що ми тут сядемо?

— Ні, — я легенько посміхнулась. — Все добре.

— Вів, ти ж не проти, що ми тут сядемо?

— Ні, — я легенько посміхнулась. — Все добре.

Ліам кинув короткий погляд — майже непомітний.

Лукас теж — але випадковий, без жодної прихованої емоції.

Ніхто не квапив подій.

Ніхто не намагався фліртувати.

Я сіла за столиком у кутку, обережно витираючи долонею холодний метал ложечки. Аромат кави і випічки трохи розсіював мою тривогу, але все одно відчувала, як серце б’ється трохи швидше, ніж треба. Він сів навпроти, і я миттєво зловила себе на тому, що розглядаю його обличчя детальніше, ніж це було б нормально.

— Ти завжди приходиш сюди сама? — запитав він, і його голос звучав… тепліше, ніж я очікувала.

Я трохи відвела погляд, стискаючи чашку:

— Не завжди… інколи з друзями. Але сьогодні хотілося трохи тиші.

Він кивнув, і я помітила легку посмішку на його обличчі, ту, що розсіює будь-яку напруженість. Здавалося, він теж відчуває цю затишну атмосферу, бо нічого не говорив ще кілька секунд, лише дивився на мене.

— Мені подобається тут… — сказала я тихо, майже сама собі. — Можна подумати про щось важливе, а не просто бігти з одного місця в інше.

Він посміхнувся, і я відчула дивний теплий клубок у грудях:

— А я думав, ти завжди в русі. Мабуть, інколи кожному потрібен ковток спокою.

Я підняла чашку до губ, намагаючись приховати усмішку. Тиша, що настала після його слів, не тиснула — вона була як ковдра, в яку можна завернутись і просто бути. Я ловила себе на тому, що кожну його міміку і рух запам’ятовувала, наче це найважливіше, що трапляється сьогодні.

— Ти часто думаєш про людей так близько? — запитала я несподівано, хоча й сама здивувалася власному голосу.

Він спершу злегка підняв брову, а потім тихо засміявся.

— Мабуть, коли вони дійсно важливі… — промовив він, і я відчула, як слова його лягають на мене, неначе легкі краплі дощу — несподівано, але приємно.

Я відчула, що ця зустріч може змінити щось у моєму житті, хоча поки не знала, що саме. І водночас було трохи страшно — бо я вже звикла контролювати кожну деталь, а тепер хотілося просто відпустити.

Я нахилилася вперед, обхопивши кружку руками. Тепло від напою трохи заспокоювало, але серце все одно билося швидко. Він сидів навпроти, дивився на мене так, наче намагався прочитати думки, і я відчула дивний суміш хвилювання і спокою.

— Ти завжди так ретельно обираєш місця, куди йдеш? — спитав він, злегка нахиливши голову.

Я злегка посміхнулася і відвела погляд до вітрини.

— Мабуть, так. Я люблю, коли все навколо не відволікає… — Я замовкла на мить, намагаючись підібрати слова. — Мені важливо відчувати, що можу дихати.