Підсумковий розворот. Рік потому

Олена

Кам’янець зустрічав нас знайомим запахом зими — морозу, кави з найближчої кав’ярні та диму, що здіймався з труб старих будинків. Минув рік відтоді, як ми вперше поцілувалися на новорічній площі під гірляндами, і я досі відчувала той момент у грудях, ніби він став частиною мене.

Я стояла на тій самій бруківці, у рукавичках і новому теплому пальті, а пухкі сніжинки торкалися вій. Місто повільно прокидалося, але вулиці біля Ратуші вже наповнювалися святковою метушнею.

— Пам’ятаєш? — запитав Андрій, обіймаючи мене. Його голос був упевнений, спокійний… той, що завжди повертав мене в реальність.

— Пам’ятаю, — усміхнулася я, стискаючи його руку у відповідь. — Наче вчора.

Він торкнувся мого плеча, поправив шарф. Його погляд був теплішим, ніж усі вогники навколо. За рік ми пройшли стільки: ремонти, побут, малі сварки, великі обійми, нічні розмови до світанку. Але головне — ми не загубили одне одного в щоденності.

Ми підійшли до фонтану, де все почалося. Тепер там знову стояла новорічна інсталяція — сріблясто-білі олені, санчата, штучні ліхтарики. Сніг прикрашав усе, мов пудра.

Андрій зупинився й повернув мене обличчям до себе.

— Знаєш… за цей рік я зрозумів головне, — сказав він тихо, але кожне слово звучало впевнено. — Моменти — це добре. Святкові ночі, куранти, феєрверки. Але справжнє життя… воно між ними. І я хочу проживати його з тобою.

Моє серце пропустило удар.

Він дістав із кишені маленьку коробочку. Мені здалося, що навіть сніг завис у повітрі.

— Олено… ти підеш зі мною у всі наступні роки? І у будні, і у свята?

Я ладна була розплакатись — від щастя, від тепла, від усвідомлення, що все, що я шукала… стояло переді мною весь цей час.

— Так, — прошепотіла я. — Так, Андрію.

Він одягнув мені на палець тонку каблучку, просту й елегантну. Нашу. Кам’янець потонув у гірляндах, сміху, людських голосах, але я чула тільки один звук — шепіт його подиху поруч.

Ми обійнялися, і я заховала лице в його плече, відчуваючи запах тепла, якого так бракувало зимі.

---

Андрій

Я дивився на неї й думав, що жодна новорічна ніч не була такою важливою, як ця. Не через салюти, не через гірлянди. А тому, що я знав: цей момент — не казка, не магія, а вибір. Наш обопільний.

Ми сіли на лавку біля ярмаркових будиночків, пили гарячий глінтвейн і сміялися над дрібницями. Її щоки рожевіли від морозу, а очі світилися так, як тільки в неї вміють.

— Пам’ятаєш, як минулого року я хвилювався, перш ніж тебе поцілувати? — запитав я.

— Ти хвилювався? — вона здивовано підняла брови.

— Дуже, — засміявся я. — Ти тоді виглядала так… немов могла зникнути від одного неправильного руху.

— А тепер? — вона підсунулася ближче.

— А тепер я знаю, — відповів я, вкриваючи її долоню своєю, — що ти тут. І нікуди не зникнеш.

Вона поклала голову мені на плече, і я відчув, як мої груди наповнює спокій, якого я не знав роками.

---

Олена

Коли вечір опустився на місто, на площі знову засвітилися мільйони вогників. Люди сміялися, діти ліпили сніжки, гурти грали святкові мелодії. Куранти мали бити за годину, але для мене вони вже нічого не вирішували.

Бо все головне сталося раніше.

Ми стояли серед натовпу, тримаючись за руки, ніби переплітаючи два світи в один. І коли перший удар курантів прокотився площею, Андрій повернув мене до себе і ніжно поцілував.

Це був поцілунок не початку.

І не фіналу.

Це був поцілунок продовження.

— З Новим роком, кохана, — прошепотів він мені на вухо.

— З нашим роком, — відповіла я.

Сніг падав густішим, місто сяяло, і я знала: попереду будуть звичайні дні, сварки за ковдру, недільні сніданки, робочі будні. Але в тому й сила. Ми йдемо вперед — разом.

Назавжди.