Епілог. Після свят

Олена

Січневий ранок накрив Кам’янець тихим мерехтливим світлом. Сніг, що ще вночі падав майже безперервно, тепер лежав пухкими білими клаптями на дахах старих кам’яних будинків, на вузьких вуличках, на parapetах вікон. Я стояла біля вікна нашої маленької квартири в центрі міста, загорнувшись у м’який теплий светр, і пила ранкове повітря, що пахло морозом.

Холодне скло тремтіло від різниці температур, і я провела пальцем по прозорій поверхні, малюючи маленьке сердечко. У цей момент я відчула, як теплі руки обережно обняли мене ззаду, притиснувши до знайомих грудей.

— Добрий ранок, — прошепотів Андрій, його голос був низьким і трохи сонним. — Сніг сьогодні падає так тихо, ніби боїться розбудити місто.

— Добрий, — усміхнулася я, нахиливши голову до його щоки. — Здається, Кам’янець досі не відійшов від свят.

Ми стояли мовчки. Мовчання між нами давно перестало бути пустотою — тепер воно було теплим, спокійним, як ковдра після довгого дня. Я відчувала, як його серце рівно б’ється за моєю спиною, і розуміла: це і є той мир, який я шукала роками.

— Кава? — м’яко запитав він, легенько торкнувшись носом мого волосся. 

— Кава, — кивнула я. — Але дві. Мені треба відчути, що свята закінчилися, але хороше — лишилося.

Він засміявся — тихо, тепло. Я любила цей сміх.

---

Андрій

На кухні я зупинився на мить, дивлячись, як вона йде за мною, тримаючись руками за рукава свого светра — звичка, яку я помічав ще на площі в новорічну ніч. Я поставив турку на плиту, кинув кілька шматочків чорного шоколаду — саме так вона любила в холодні дні.

Поки кава підіймалась, я спостерігав за нею. Олена сиділа на стільці, поклавши голову на стіл і задумливо дивилася у вікно, ніби намагалася вгадати, що принесе себе новий рік. Світло падало на її обличчя м’яко, і я відчував, як груди наповнює дивне, зовсім нове щастя.

— Дві кави з шоколадом, пані Олено, — жартома промовив я, ставлячи чашки.

— Ви рятуєте мене, пане Андрію, — відповіла вона, роблячи ковток і зітхаючи від задоволення. — Свята могли б тривати вічно, але… знаєш… мені подобається цей спокій після них.

Я кивнув. Бо це «після» відчувалося правильним. Наче ми пройшли крізь світло, гул, феєрверки — і знайшли тишу, яка належала лише нам.

Ми довго сиділи, гортаючи фотографії з новорічної ночі на площі. На одному з фото вона сміється, тримаючи в руках чашку гарячого шоколаду. На іншому — я щось їй кажу, а вона дивиться на мене так, ніби весь світ зупинився. Ми обоє знали: саме там усе почалося по-справжньому.

---

Олена

Пізніше ми вмостилися на дивані під великим пледом, який Андрій подарував мені ще на передодні. Плед був м’який, з біло-блакитним візерунком, і коли я загорталася в нього, мені завжди здавалося, що я вдома.

Андрій включив маленький камін — не справжній, електричний, але він випромінював м’яке світло й створював відчуття тепла, ніби ми в старому заміському будинку.

— Андрію… — нарешті порушила я тишу. — Це справжнє, правда?

Він повернувся до мене, його погляд був упевнений, теплий, щирий.

— Це більш ніж справжнє, — промовив він. — Це — наше. І буде тільки краще.

Я притулилася до нього, слухаючи рівний стукіт його серця. Сніг продовжував падати за вікном, вкриваючи місто білим покривалом. І в цю мить я зрозуміла: ми пройшли святкову магію, салюти, поцілунки під гірляндами… і тепер стоїмо там, де починається справжнє життя. Спокійне. Добре. Тепле.

Разом.

Назавжди.