Розділ 10. Новорічна ніч

Олена

Місто сяяло так, ніби хтось торкнувся його чарівною рукою. На площі перед ратушею грала тиха музика, десь неподалік продавали гарячі вафлі, і аромат ванілі змішувався зі свіжістю зимового повітря. Люди сміялися, фотографувалися під ілюмінацією, а я стояла біля старого фонтану з чашкою гарячого шоколаду в руках, намагаючись заспокоїти серце, яке билося швидше звичайного.

Я підняла погляд — і саме в цю мить почула:

— Олено!

Я обернулася.

Андрій йшов до мене через площу, а світло гірлянд падало на нього так, ніби вони обрали саме його головним героєм цієї ночі. Його темно-голубі очі виблискували, на шарфі лежали кілька сніжинок, які танули, торкнувшись тепла його тіла.

— Доброго вечора, — вимовила я, відчувши, як мої пальці трохи здригнулися.

— Вечір… справді чудовий, — промовив він. І дивився тільки на мене.

Ми рушили в бік ратуші. Сніг падав повільно, наче не хотів псувати момент. Наші кроки були синхронними, ненав’язливими, природними. Я відчувала, як наші руки мимоволі торкаються, але жоден з нас не поспішав відняти свою.

— Олено… — легке, тепле, майже тремтливе. — Я хочу, щоб цей момент… тривав вічно.

Його рука торкнулася моєї. Ніжно. Наче перевіряла, чи я не зникну.

Я підвела на нього погляд.

Під гірляндами, під зимовим небом, під легким подихом міста — в цю мить він був таким близьким, таким справжнім.

— Ти знаєш… — сказала я тихо. — Ця ніч… найкраща в моєму житті.

Він зробив крок ближче. Його руки лягли на мою талію, а світ навколо ніби завмер.

І тоді сталося те, до чого тягнулися наші серця ще з мосту.

Наші губи зустрілися.

Спершу несміливо, як перший крок на снігу.

Потім впевненіше — тепліше, глибше, справжніше.

І весь Кам’янець, освітлений тисячами вогнів, здавався декорацією для нашого новорічного поцілунку.

---

Андрій

Коли я торкнувся її губ, у грудях щось розтануло — ті старі страхи, болючі спогади, самотні вечори. Все зникло. Залишилися тільки вона і ця ніч.

Її пальці ковзнули мені за комір, легенько торкнулися шиї — і я відчув, що більше не хочу приховувати своїх почуттів. Ніколи.

— Разом, — прошепотіла вона, коли ми відійшли одне від одного на відстань подиху.

— Разом, — повторив я. І це справді була обіцянка.

Площа була майже казковою: сміх, вогні, мерехтіння снігу. І я розумів — ми стоїмо на межі нового року… і нового життя.

Несподівано над площею пролунав голос диктора, радісний, піднесений:

— До Нового року залишилося… одна хвилина!

Люди почали рахувати секунди, хтось відкривав шампанське, хтось обіймав близьких. Ми стояли в центрі всього цього, тримаючись за руки, і дивилися одне одному в очі.

— Хочеш зустріти Новий рік зі мною? — запитав я.

— Я вже зустрічаю, — відповіла вона, усміхаючись так, що серце переповнилося ніжністю.

---

Олена

Коли почався відлік, площа вибухнула голосами:

— Десять!… Дев’ять!… Вісім!..

Люди сміялися, обіймалися, знімали відео. А ми стояли тихо, немов у нашому маленькому всесвіті.

— Сім… Шість… П’ять…

Андрій обійняв мене за плечі, і я відчула його тепло крізь зимову куртку.

— Чотири… Три… Два…

Він нахилився ближче, і в його очах світилася така ніжність, що я затремтіла.

— Один!!!

Площа вибухнула феєрверками, крики, сміх, музика — все перемішалося в гучний вибух радості.

А він поцілував мене саме в момент, коли над нами спалахнули перші салюти.

Я притиснулася до нього міцніше.

Це був не просто поцілунок.

Це був доказ того, що доля іноді приводить людей саме туди, де їм потрібно бути.

Сніг кружляв, освітлений феєрверками.

Гірлянди сяяли ще яскравіше.

Люди навколо бажали одне одному щастя.

А ми стояли в центрі всього цього —

дві душі, що зустрілися у найправильніший момент.

— З Новим роком, Олено… — прошепотів він, торкаючись мого чола.

— З Новим роком, Андрію, — відповіла я. — І з новим життям.

І саме тоді я зрозуміла: ця ніч стала нашою.

Нашим початком.

Нашою казкою, яка лише починає розгортатися.