Розділ 9. Страхи минулого

Олена

Наступного ранку Кам’янець був ще засніженим, а площа — порожньою. Я йшла вулицею до офісу бюро, і моє серце все ще калатало після вчорашньої ночі. Перший поцілунок… все це ще не відчувалося реальним.

— Олено! — почула знайомий голос. Максим махав рукою, показуючи, що Андрій уже там.

Коли я увійшла, Андрій стояв біля великого вікна, руки схрещені, погляд задумливий. Він помітив мене й трохи послабив напруження плечей.

— Доброго ранку, — тихо сказала я, підходячи.

— Доброго… — він не закінчив фразу, і я відчула, що щось його тривожить.

— Щось не так? — обережно спитала я, відчуваючи хвилю занепокоєння.

Він відвів погляд і на мить мовчав.

— Минуле… воно іноді наздоганяє, — нарешті промовив Андрій. — Є речі, про які я рідко говорю.

Я наблизилася ближче.

— Можеш мені довіритися, — сказала тихо. — Я хочу зрозуміти.

Він довго дивився на мене, і я відчула, як його внутрішня стіна почала тріщати.

---

Андрій

Її присутність давала відчуття спокою, і я зрозумів, що можу бути відвертим, не боячись, що вона піде.

— Кілька років тому я втратив роботу і людей, яким довіряв, — почав я. — І це зробило мене таким, яким ти бачиш зараз. Стриманим, замкненим.

— Ти не повинен був через це проходити сам, — промовила вона, і її голос був ніжним, але твердим.

Я зітхнув.

— Саме тому я боюся відкриватися. Боюся, що знову доведеться втрачати.

Її рука ненав’язливо торкнулася моєї, і в цьому простому дотику я відчув більше підтримки, ніж за всі ці роки самотності.

— Я не збираюся йти, — сказала вона тихо. — Не зараз, не після того, що ми вже маємо.

---

Олена

Я бачила, як він змінився, як тягар, який він носив роками, злегка ослаб. Це було щось більше, ніж просто слова. Його очі — темно-голубі, зазвичай стримані — блищали довірою.

— Ми можемо пройти через це разом, — промовила я.

Він кивнув, і між нами вперлася нова нитка розуміння. Тиша була наповнена теплом і відчуттям спільності.

— Давай просто зараз зробимо маленький крок вперед, — сказав Андрій.

— Разом? — усміхнулася я.

— Разом, — підтвердив він.

Сніг за вікном продовжував падати, а місто Кам’янець виглядало тихим і спокійним, ніби йому було відомо, що два серця щойно знайшли один одного серед вогнів і туманів.