Розділ 8. Дотик, якого чекало серце

Олена

Сніг падав так тихо, ніби хтось зверху боявся порушити ніч. Великі, пухнасті пластівці ледь торкалися моїх щік і моментально танули, залишаючи коротке лоскітне тепло. Міст був майже порожнім — тільки ми двоє і далекі силуети людей, що поспішали у свої справи, не помічаючи магії, яка розкривалася навколо.

Камеру я сховала у рюкзак ще вдома. Зазвичай усе навколо просилося в об’єктив, але сьогодні… сьогодні хотілося просто жити. Дихати. Відчувати.

— Сніг іде, — прошепотіла я, сама для себе. Мені здавалося, що я говорю в повну тишу, але тоді поруч з’явився він.

Андрій стояв так близько, що я навіть не встигла здивуватися.

— Так, — промовив він спокійно, майже ніжно. — Давай триматися разом, щоб не впасти.

Він простягнув руку — не впевнено, але й не сором’язливо. Просто так, як простягаєш руку тому, хто важливий.

Я вложила свою долоню у його, й у цей момент, здавалося, все перемкнулося. Тепло від його пальців мовби ожило в мені, медленно розтікаючись по руках, плечах, грудях. Мені стало тепло не тому, що я була в рукавицях — від нього.

Ми йшли повільно, наші кроки синхронно шурхотіли по засніженій бруківці. Ліхтарі світилися золотисто, й світло від них переламувалося в повітрі, де кружляв сніг. Старі будинки навколо виглядали ніби з листівки — тіні, арки, м’які вогники у вікнах. Місто було таким затишним, ніби обіймало нас.

— Ти часто гуляєш тут вночі? — запитала я, намагаючись приховати дрижання голосу.

— Ні, — він ледь усміхнувся. — Але цього вечора… здається, що варто.

Ми на мить замовкли. Не тиша між незнайомцями — інша, глибша, тепліша. Та, яка народжується, коли словам стає тісно, і за них починає говорити серце.

Раптовий порив вітру заніс нам у обличчя холодний сніг. Я мимоволі притулилась ближче, і Андрій, ніби відчуваючи це ще до того, як я встигла щось сказати, обережно притягнув мене до себе. Не сміливо — дбайливо.

Я відчула його тепло так виразно, що всередині щось ніжно затремтіло.

— Олено… — голос його став низьким, м’яким, майже невимовним.

Я підняла голову. Його погляд був таким відкритим, що в грудях защеміло.

І тоді він нахилився. Повільно. Так, ніби в нього був час на цілу вічність. Його губи ледь торкнулися моїх — ледве, але це був поцілунок, після якого світ змінився.

Все стало тихим. Світ зупинився.

---

Андрій

Вона пахла зимою, ялинками і чимось теплим, домашнім. Я дивився на те, як сніг сідав на її шарф, як злегка рожевіли щоки від холоду, і ловив себе на думці, що давно не відчував нічого настільки правильного.

Коли я взяв її за руку, я сам не очікував, що це буде так сильно. Її пальці здавалися маленькими, крихкими, але в них було тепло, яке я хотів утримати.

Коли вона притулилася до мене через порив вітру, я ніби зітхнув з полегшенням. Наче саме цього і чекав.

І коли її губи доторкнулися до моїх — коротко, несміливо — щось перевернулося всередині. Нарешті.

Її руки піднялися до моєї шиї, і їхнє тепло відчувалося навіть крізь шарф. Я притягнув її до себе, не сильно, але так, щоб вона знала: я не хочу відпускати.

— Здається, це найкрасивіша ніч у житті, — сказала вона тихо.

Її голос був м’яким, теплим, і я хотів чути його завжди.

— Так, — прошепотів я. — І я хочу, щоб вона тривала.

---

Олена

Ми стояли на мосту, ніби в центрі невеликого всесвіту, де був тільки сніг, ніч і двоє людей.

Я вдихала морозне повітря і відчувала, що в цій простій зимовій тиші народжується щось… важливе. Таке, що лякає і водночас манить.

Я поклала голову йому на плече і відчула, як він обережно обіймає мене, ніби боявся зламати щось крихке.

— Андрію… — прошепотіла я, навіть не знаючи, що саме хочу сказати. — Дякую, що ти тут.

— Я дякую тобі, що ти є, — відповів він тихо, і ці слова проникли так глибоко, що на мить закололо в грудях.

Сніг продовжував падати, місто сяяло під ним, ліхтарі блищали, створюючи навколо нас розмиту, теплу ауру. Ми стояли, міцно обіймаючи одне одного, і цього було достатньо.

Більше ніж достатньо.

Перша ніч.

Перший поцілунок.

І відчуття, що це — тільки початок.

Початок історії, яку ми ще навіть не усвідомили.