Розділ 7. Минуле, що не мовчить

Андрій

Я сидів у кабінеті, переглядаючи старі креслення проектів, і відчував, як серце наповнюється якимось невідомим тремтінням. Олена сиділа навпроти, обережно склавши руки, її погляд час від часу ковзав по мені.

— Ти завжди такий стриманий? — раптом спитала вона, і голос її був тихим, але прямим.

Я відкашлявся, відводячи погляд.

— Так, — відповів я. — Так виховало життя.

Її очі блищали, вона уважно слухала, і раптом я відчув, що можу сказати більше, ніж зазвичай.

— Я… колись втратив близьку людину. — Сказав тихо. — Мені тоді довелося стати сильним сам. І відтоді я звик тримати все всередині.

Я бачив, як її брови злегка зсунулися, а руки зчепилися у легкий замок.

— Мені шкода… — промовила вона обережно. — Не можна все життя ховати себе.

І я знав, що вона права. Її присутність немов обережно відсувала важкі стіни, які я збудував навколо себе.

---

Олена

Слухаючи його, я відчула дивне поєднання жалю та співпереживання. Він здавався таким міцним, таким стриманим, а водночас так вразливий. І ця вразливість… зачіпала мене глибше, ніж я очікувала.

— Ти не повинен самотньо носити все це, — промовила я тихо, відчуваючи, що кожне слово важить більше, ніж будь-коли.

Він підняв на мене погляд, і в його темно-голубих очах блиснула якась невловима емоція.

— Я знаю… — відповів він, і його голос став м’якшим. — Просто не звик просити про допомогу.

Я нахилилася трохи ближче, відчуваючи тепло його присутності.

— Можна почати звикати зараз, — сказала я, ледве помітно посміхаючись.

---

Андрій

Її слова зламали частину мого внутрішнього бар’єру. Я відчув, як тягар років стає легшим. Не через слова, а через присутність Олени — щось в її погляді і спокої давало відчуття, що можна довіряти.

— Мені… подобається, що ти тут, — промовив я тихо.

Її усмішка була ніжною, і на мить між нами повисла тиша, повна розуміння і нового тепла.

Вона не зробила крок уперед, але я відчув, що цей момент — наш. І більше нічого не мало значення.

---

Олена

Я відчула, як його руки, раніше закриті в кишенях, злегка опустилися на стіл. Він дивився на мене уважно, і між нами з’явилася невидима нитка довіри.

— Андрію… — почала я, але не знала, як продовжити.

— Все добре, — сказав він, усміхаючись так, що я вперше побачила теплоту в його очах.

Я відчула, що цей вечір, цей момент, стане початком чогось більшого.

Минуле більше не мовчало, і тепер ми могли його поділити.