Розділ 6. Камін і сніг

Олена

Наступного вечора я сиділа в маленькій кав’ярні біля площі. Вікна були затягнуті морозними узорами, а вогники гірлянд відбивалися на склі, створюючи відчуття, що місто сяє лише для мене.

Максим зайшов слідом за мною, з чашкою гарячого шоколаду в руках.

— Вона знову фотографує? — усміхнувся він, кидаючи погляд на мій рюкзак із камерою.

— Так, — відповіла я. — Але тепер не для роботи. Просто для себе.

Раптом за дверима з’явився Андрій. Він дивився на мене трохи осторонь, спостерігаючи, наче перевіряв, чи я почуватимуся комфортно.

— Місце зайняте? — тихо спитав він.

— Ні, сідай, — відповіла я, запрошуючи його жестом.

Він обережно поставив пальто на спинку стільця і сів навпроти. Я відчула хвилю теплоти від його присутності.

— Сніг зовні… — пробурмотів він, дивлячись на вулицю. — Виглядає… спокійно.

Я посміхнулася, спостерігаючи, як він знімає рукавички і тримає руки над чашкою. Його рухи такі зважені, наче кожен жест має значення.

— Так, — відповіла я. — Немає поспіху, нічого не кличе. Лише ми і тиша.

І на мить я відчула, що між нами з’явився невидимий міст — через погляди, через тишу, через тепло від маленького каміна, що тріскотів поруч.

---

Андрій

Вона сиділа навпроти, камера покоїлася на столі, а очі її блищали від світла гірлянд. Щось у її усмішці змушувало мене відчувати… дивне, знайоме тепло.

Я не знав, як пояснити ці відчуття. Я, який рік жив у власному світі і тримав серце закритим, відчував, що хочеться просто залишитися поруч.

— Ти фотографуєш навіть тоді, коли немає роботи, — промовив я тихо, але щиро.

Вона підняла очі, і на її обличчі з’явилася легка посмішка:

— Так, щоб не забути моменти.

Я дивився на неї і думав, як це несподівано — відчути цікавість і водночас… бажання захистити. І ці думки були чужими, але приємними.

— Хочеш, я покажу, де найкраще падає світло на площі? — раптом запропонувала вона.

Я кивнув. Не тому, що хотів фотографії, а тому, що хотів йти поруч із нею, не відчуваючи зайвих слів.

---

Олена

Ми вийшли на вулицю, де сніг скрипів під ногами, а гірлянди на площі мерехтіли, наче маленькі зорі. Він стояв поруч, трохи напружений, і все одно його присутність була безпечною.

— Тут… гарно, — тихо сказала я.

— Так, — відповів він, дивлячись на мене збоку. — Взимку місто інше. Спокійніше.

Я відчула, як він простягає руку, неначе пропонуючи підтримку, коли я ковзнула на льоду. Ми обережно торкнулися, і це був найприродніший контакт, який я відчувала за довгий час.

Між нами зависла тиша, але тепла, яка говорила більше, ніж будь-які слова. Камін у кав’ярні, сніг, гірлянди — усе це створило відчуття, що світ стискається до цього моменту, до нас двох.

— Дякую, що підтримав, — тихо промовила я, відчуваючи, як серце б’ється швидше.

Він лише кивнув, а погляд його став м’якшим, менш стриманим.

І я зрозуміла: саме в цю ніч між нами щось почало змінюватися.