Розділ 5. Фотографії, яких не мало бути

Олена

Вечір опускався на місто, і площа наповнилася теплим світлом гірлянд та ліхтарів.

Я стояла на ратуші з камерою, роблячи останні кадри перед завершенням підготовки до фестивалю. Сніг під ногами скрипів, а повітря пахло хвоєю та гарячим шоколадом із найближчої кав’ярні.

Я спостерігала, як Андрій перевіряє освітлення площі, стоячи сам серед мерехтливих лампочок. Він не помічав мене, не знав, що я знімаю його.

І в якийсь момент я не стрималася: зробила кадр.

Момент був природний і водночас щось казкове: тиша, світло, його спокійний погляд на воду, руки в кишенях, і волосся, трохи вибившеся з-під шарфа.

Я знала, що не повинна була цього робити — це ж не професійна фотосесія. Це було щось інтимне, те, чого він не показував нікому. Але серце стукотіло, і я ловила кожну деталь.

— Оленко, ти вже знімаєш п’яту серію фото підряд, — почувся Максим позаду. — Треба і відпочити трохи.

Я усміхнулася, не відводячи погляду від екрану камери.

— Просто хочу зафіксувати моменти. Вони так швидко зникають…

Максим кивнув, і я відчула його мовчазне розуміння. Але мої думки вже були зайняті тим, що буде далі.

---

Андрій

Я не одразу помітив, що вона фотографує мене. Спочатку здалося, що це просто рухи камери на площі. Але коли підняв погляд, побачив її на ратуші — тиху, зосереджену, світло падало на її волосся, і вона була наче частиною міста.

Дивно, але я відчув непевність, яку давно не відчував. Хтось спостерігає за тобою, але не загрожує, не втручається — просто помічає. І це трохи дратувало… і водночас зачаровувало.

— Максим правий, — подумав я. — Вона не схожа на інших. І, здається, не боїться мене.

Я зробив крок вперед, але не зовсім усвідомлюючи, що хочу зробити. Хотів перевірити, чому мене так хвилює її присутність, чому навіть тиха увага здається важливою.

---

Олена

Я обережно підняла камеру, зробивши ще один кадр — і відчула, як його погляд вперше впав на мене.

Очі темно-голубі, спокійні, але з тією глибиною, яка ранить і водночас манить.

— Ой… — тихо прошепотіла я, опустивши камеру, намагаючись не виглядати винуватою.

Він підняв брови, спостерігаючи за мною. І цей короткий погляд сказав більше, ніж тисяча слів.

— Ти фотографуєш… мене? — спитав він тихо підійшовши до мене, але чітко, так, щоб я не могла не почути.

— Тільки… моменти, — виправдовувалася я, хоча моє серце калатало. — Нічого особистого.

Він не відповів одразу. Лише дивився на мене довго і уважно, так, наче хотів зрозуміти: хто я насправді, що за людина стоїть за цією камерою.

— Добре, — нарешті сказав він, трохи м’якше. — Але наступного разу… запитай.

Я кивнула, посміхаючись, відчуваючи, що між нами щойно проскочила невидима іскра — маленька, але відчутна, наче перший крок на тонкому льоду.

І саме в цей момент я зрозуміла: цей Новий рік не буде звичайним.

Між нами вже почала формуватися тиша, повна невисловлених слів і невидимих обіцянок.