Розділ 4. Фестиваль вогнів

Місто пахло свіжим снігом і хвоєю, а площа вже готувалася до новорічного фестивалю.

Я знімала перші кадри ялинки, що ще не була прикрашена повністю, ловила мерехтіння ранкових ліхтарів у снігу.

— Тут дуже красиво… — тихо сказала я, навіть не помічаючи, що хтось стоїть поруч.

— Справді, — почувся глухий, спокійний голос. Я обернулася: Андрій стояв з планшетом у руках, дивився на макет освітлення площі. Його темно-голубі очі здавалися холодними, але в них було щось, що відразу змусило серце битися швидше.

— Ти фотографуєш усе? — спитав він, трохи нахиливши голову.

— Так… Мені подобається ловити моменти, — відповіла я, намагаючись приховати, що трохи хвилююся.

Його погляд ковзнув по мені, і мені здалося, що він бачить більше, ніж просто мене.

— Ти дуже уважна до деталей, — сказав він тихо. — Це добре.

Я усміхнулася, відчуваючи тепло всередині. У його словах не було компліменту — тільки спостереження, але вони звучали важливіше за будь-які слова.

— Максим хоче показати тобі фонтан, — додав Андрій, і я побачила, як він дивиться на мене, немов перевіряє, чи я готова до маленької прогулянки серед холодного ранку.

---

Андрій

Вона рухалася по площі легко, камера висіла на плечі, руки іноді торкалися перил мосту чи ліхтарів. Я помічав її жестики, її усмішку, як вона нахиляється, щоб спіймати кадр, не помічаючи, що я спостерігаю.

Вона зовсім не схожа на людей, яких я зустрічав раніше. Відкрита, жива, трохи незграбна — і водночас дуже впевнена в собі.

Я відчув дивне поколювання. Не розумів, чому так відчуваю, адже я рідко помічав щось подібне у дорослому житті.

— Добре, що вона тут, — подумав я. — І добре, що Максим поруч. Інакше… Я б не знав, як спілкуватися нормально.

Я спробував втримати дистанцію, але не відводив погляду. Кожна її дія була для мене наче маленьке відкриття.

---

Олена

Максим показував мені фонтан, де згодом встановлять святкові гірлянди.

— Дивись, тут краще поставити світло трохи нижче, щоб вода відблискувала від снігу, — пояснював він, а я робила нотатки й фотографувала.

І тут я почула тихий звук кроків за спиною.

— Ти бачиш, як ліхтарі падають на фонтан? — запитав Андрій.

Я швидко підняла камеру: він стояв поруч, ближче, ніж я очікувала. Між нами зависла коротка пауза.

— Так, це чудово, — відповіла я, намагаючись говорити спокійно, хоча серце калатало.

Він не посміхнувся, просто кивнув і повернувся до макету. Але навіть цей короткий момент… я пам’ятала його запах, спокійний і трохи холодний, і відчуття, що він помічає кожен мій рух.

---

Андрій

Вона спокійно дивилася на фонтан, робила кадри, не помічаючи мене. Це було одночасно і дратівливо, і захоплююче.

Я хотів сказати щось просте, але не міг знайти слів. Її присутність змушувала мене відчувати речі, які давно не відчував — цікавість, легку тривогу, бажання говорити, але не знаючи, що саме.

Максим заговорив про гірлянди, сміючись, і на мить увага Олени відвернулася від мене. Я глибоко вдихнув і вирішив мовчати. Це буде моє випробування — не показати, що вона мене хвилює, хоча кожен її жест, кожен рух пальців по камері, сприймався як маленька нота у симфонії ранку.

---

Олена

Кінець обіду підходив. Фонтан, мости, перші гірлянди — я знімала все, що можна було, і раптом відчула, як Андрій стоїть зовсім поруч.

— Я думаю, світло треба трохи зсунути вліво, — сказав він тихо.

— Так, гарна ідея, — відповіла я. І раптом мене здивувало: я відчула не просто співпрацю, а взаємне розуміння.

Він підняв погляд на мене, і між нами повисла пауза, спокійна, але наповнена напругою, ніби ми обоє знали: щось змінюється.

Я посміхнулася і зробила ще один кадр. І на мить подумала: Це буде незабутній Новий рік.