Розділ 3. Зустріч

Відкривши двері офісу бюро реставрації, я одразу відчула запах паперу, пилу та кави.

Місце було невелике, з високими стелажами, заповненими кресленнями та макетами старих будинків. Десь на задньому плані стояв Макс — він махнув мені рукою, а потім тихо промовив:

— Тобі краще піднятися нагору.

Я кивнула, трохи нервуючи. Моє серце стукотіло швидше, хоча я ще не знала чому.

В коридорі почулося тихе, спокійне:

— Хто там?

Я зупинилася, відчуваючи, як все моє тіло наче завмерло.

Переді мною стояв він. Андрій. Високий, широкоплечий, темне пальто, руки заховані в кишенях. Його темно-голубі очі спокійно вивчали мене, і в цьому спокої було щось таке, що відразу змусило серце битися частіше.

— Я… Олена, — трохи сором’язливо промовила я. — Приїхала… на свята… з Києва. Макс запросив до вас фотографом.

Він мовчки кивнув, а потім повернувся до столу, розклав креслення і сказав:

— Добре. Тоді давай розпочнемо з проекту площі.

Я відчула, як трохи розгубилася. Він не посміхнувся, не простяг руку. Але в очах була увага. І ця увага, здавалось, проникала крізь мене.

Максим увійшов за мною:

— Андрій, це вона. Вона фотографує місто, пам’ятаєш?

— Так, — коротко кивнув Андрій. — Тобі можна почати оглядати.

Я зробила крок вперед, обережно.

— Ти тут давно працюєш? — спробувала я розм’якшити тишу.

— Досить. Щоб робота була зроблена. — Його голос був спокійний, навіть трохи суворий, але не грубий.

Я глянула на креслення. Вони були складні, детальні, і я відчула себе сторонньою. Але він мовчав, не виправдовувався, не вказував на мене пальцем. Просто стояв поруч, спокійний і впевнений.

— Холодно сьогодні на вулиці, — промовила я, ніби для себе.

Він підняв на мене очі.

— Трохи. Але зимове місто завжди красиве.

Я відчула дивне тепло від цих слів. Це не була проста люб’язність. Це була оцінка, помічання мене, як людини, а не просто фотографа чи гостя.

Максим усміхнувся, бачачи, що ми нарешті починаємо спілкуватися.

— Чай? Кава? — запропонував він.

Андрій похитав головою:

— Пізніше. Зараз краще робота.

Я кивнула, але в голові крутилися думки: Що це за чоловік? Чому він здається таким чужим, і водночас… таким близьким?

Поки я оглядала креслення, він час від часу піднімав погляд, неначе перевіряючи, чи я правильно розумію проект. Кожен його рух був точний, зважений. Мене зачаровувало його стриманість — і водночас трохи лякало.

Я раптом відчула, що це не буде простою роботою.

Це буде зустріч, яка змінить обидва наші світи.

І перш ніж я це усвідомила, місто за вікном розгорнуло свій зимовий спектакль: сонце, крихти снігу, що покривали старі вулиці.

І між нами повисла тиша, яка вже не була порожньою.

Оновлення будуть кожного дня о 01.00. Напишіть в коментарях як вам історія і поставте вподобайку.