Розділ 2. Міст крізь туман

Ранок настав тихо.

Сніг все ще вкривав бруківку, а повітря пахло свіжістю й хвоєю. Я взяла камеру, щоб зробити перший кадр повернення — і вирушила вниз, до старого моста через каньйон. Місце, де завжди зупинялась, щоб подумати, поміркувати, зняти світло ранку.

Туман ще повільно повз по річці, затягуючи в собі силуети старих кам’яних будинків. Від нього все виглядало містично, неначе світ стояв на межі між реальністю й казкою. Я робила крок за кроком, відчуваючи, як мороз щипає щоки, а рука, в рукавичці, майже ковзає по важкій камері.

— Ей, дивись, хто тут прокинувся! — раптом почувся голос збоку.

Я обернулася і побачила чоловіка із зеленими очима, з легко розкуйовдженим світло-русявим волоссям і термосом у руці. Його усмішка була настільки невимушеною, що я майже впустила камеру.

— Добрий ранок, — відповіла я, намагаючись приховати, що трішки розгубилась. — Холодно, правда?

— Дуже, — він засміявся, підморгнувши. — Хочеш, я покажу, де туман виглядає найбільш казково? Мене звати Максим, я працюю з Андрієм у бюро.

Я трохи здивовано підняла брови.

— Оленa. — Назвала своє ім’я, і раптом відчула, що з цим незнайомцем можна розмовляти легко, як зі старим знайомим.

Максим кивнув у сторону моста.

— Там відкривається чудовий вид на все місто. Ранкове світло на старому камені — ідеально для фото.

Ми пройшли разом кілька метрів. Я ловила кадри: туман, що плив над каньйоном, замерзла річка знизу, сніг на перилах мосту, ранкове сонце, що освітлює будинки.

— Ти фотографуєш професійно? — спитав Максим.

— Так, — відповіла я. — Репортажі, події, іноді просто місто. Люблю ловити моменти.

Його усмішка стала трохи серйознішою.

— Андрій розповідав, що чув про фотографку, яка повернулась у Кам’янець. Кажуть, що вона ловить душі моментів, а не лише кадри.

Моє серце трохи здригнулося.

— І багато тут про мене знають? — обережно спитала я.

— Та ні, нічого особистого, — злегка посміхнувся Максим. — Тільки що ти дуже добре знаєш місто.

Я кивнула і підняла камеру ще раз. Через мить він відступив на крок, щоб не стояти в кадрі, і я помітила ще одну фігуру на іншому боці мосту. Чоловік високий, темне пальто, руки в кишенях. Стояв, мов у своєму світі, і дивився на площу, не помічаючи нікого.

— Хто це? — тихо спитала я.

Максим глянув на нього, а потім злегка хитнув головою.

— Це… Андрій. Колега мій. Зовсім не любить, коли його турбують. Але… він спостерігає.

Я відчула дивне поколювання у грудях, неначе щось старе й знайоме пробуджувалося. Щось, що не можна було одразу пояснити.

— Добре, що ти тут. — Максим усміхнувся мені. — Сьогодні буде цікаво.

— Чому? — спитала я, піднімаючи камеру.

— Тому що він поруч. І, повір, він почне помічати моменти, які раніше не помічав. Приходь сьогодні до нас в офіс нам якраз треба фотограф.

Я подивилася на Андрія. Він стояв осторонь, мов тінь у ранковому світлі, не рухаючись, але я відчула його присутність сильніше, ніж могла б будь-хто інший.

Туман повільно розсіювався, сонце висвітлювало місто, і я зрозуміла одне: цей ранок стане початком чогось нового.