Розділ 1. Повернення

Поїзд спинився ривком, і металевий гуркіт коліс стих так само раптово, як і почався.

Я стояла біля дверей вагона, тримаючи термос і стару валізу, вкриту подряпинами часу. З вікна бачилось засніжене місто — знайоме й чуже водночас. Кам’янець-Подільський. Місто, яке колись було домом, а потім — лише спогадом, що пахнув дитинством і морозом.

Повітря обпекло щоки, щойно я ступила на перон. Сніг падав повільно, ніби обережно торкався плечей, щоб не злякати. Я вдихнула глибше — запах диму, хвої, і того самого морозного повітря, яке не змінюється роками.

На мить мені здалося, що я чую голос мами, як вона колись кликала мене з двору: "Оленко, не стій на холоді!"

Але замість неї — лише шурхіт коліс валізи по снігу.

Місто зустріло мене тишею. Не глухою, а живою — із дзвоном далеких кроків, з відлунням музики, що долинала з кав’ярні біля площі.

Я йшла вузькою вулицею вниз, повз кам’яні стіни, що пам’ятали сотні зим. Ліхтарі відкидали довгі тіні, і кожна крига на даху блищала, немов крихітне світло, сховане у склі.

Я зупинилась біля знайомого балкону — з нього колись я фотографувала перший світанок після школи. Тоді мені здавалось, що світ безмежний, і я точно зможу в нього втекти.

Тепер — повернулась.

Моя квартира була старою, але затишною. Запах пилу й кориці зустрів мене, наче старий друг. Я поставила валізу, зняла шапку, випустила волосся — і відчула, як тиша заповнила простір.

Тільки кіт, який сидів на підвіконні, недовірливо дивився на мене.

— Привіт, Мартіне, — прошепотіла я. — Так, я повернулась.

Він ліниво потягнувся, обережно спустився на підлогу і тернувся об ногу.

Тепло.

Мабуть, саме цього мені бракувало найбільше.

Я заварила каву, сіла біля вікна і глянула вниз — на площу, де вже ставили новорічну ялинку. Робітники натягали гірлянди, сміялися, падали в сніг, хтось із них розлив чай просто на чоботи.

І серед них — чоловік у темному пальті стояв осторонь, говорив телефоном, обличчя було напівзакрите шарфом. Він здавався надто спокійним серед усієї цієї метушні.

Я навіть подумала сфотографувати — як контраст. Але рука не піднялася.

Не знаю чому.

---

Андрій

— Ти знову виглядаєш так, ніби плануєш поховати новорічний настрій, — голос Максима пролунав просто за спиною. — Ти хоч раз у житті бачив, щоб ялинку ставили ідеально рівно? Це ж мистецтво хаосу.

Я кинув погляд на нього через плече. Максим, як завжди, стояв із чашкою кави, пар від якої злітав у холодне повітря.

— Вона стоїть криво, — сухо відповів я.

— Ідеально криво, — уточнив він. — Люди люблять недосконалість, ти ж архітектор, маєш це розуміти.

Я відвернувся. Погляд ковзнув по площі, по вогнях, що мерехтіли на фоні сірого неба. Десь угорі пролетіла ворона, і її тінь на мить лягла на ялинку.

— У нас дедлайн через два дні, — сказав я спокійно. — Якщо хочеш філософствувати — роби це після плану освітлення фасаду.

Максим зітхнув.

— І після какао з зефірками?

— І після какао з зефірками.

Він розсміявся, але вже тихіше, з повагою.

— Ти не змінився, Маренко. Навіть у грудні ти все ще вередливий робот.

Я не відповів.

Вітер заніс у лице сніг, і я машинально підняв голову — на балкон третього поверху старого будинку, де хтось стояв із чашкою в руках.

Світле волосся вибивалось із-під шапки, а очі… навіть звідси здавалися темними.

Вона дивилась не на нас, а кудись крізь усе — ніби шукала щось, чого не видно.

Я відчув дивне поколювання в грудях.

Не пізнавання, ні. Радше — відлуння.

---

Олена

Я поставила чашку на підвіконня.

Унизу чоловік у темному пальті стояв нерухомо серед снігу, і мені на мить захотілось дізнатися, про що він думає.

Мабуть, про щось важливе. Може, про когось.

Я усміхнулась і подумала: "О, як же я люблю ці випадкові кадри — ті, що стають доленосними, навіть якщо ти ще цього не знаєш."

-----

Це просто коротка історія кохання двох людей, і за місце подій я взяла своє рідне місто Кам'янець-Подільський. Сподіваюся вам сподобається читати про Андрія та Олену. 

Не забудьте підписатися