Під небом чужого світу

Глава 66. Та, що мала стати моєю смертю

 

Спочатку змінилося повітря.

Аліса відчула це раніше, ніж побачила: знайоме поколювання на кінчиках пальців, ледь помітний тиск у грудях і дивне відчуття, ніби простір навколо неї затамував подих.

Магія.

Але не та, до якої вона звикла.

Ця не пахла травами, не відгукувалася знайомим теплом і не нагадувала жодне заклинання, яке Алісі доводилося відчувати раніше. Вона була холодною, проте не ворожою. Давньою, проте водночас незрозуміло новою.

А потім згасло світло.

Полум'я свічок витягнулося тонкими золотими нитками й згасло одне за одним. Тіні на стінах заворушилися, ніби раптом згадали, що можуть існувати окремо від предметів, які їх відкидали.

На вікнах проступив іній.

Тонкі сріблясті візерунки розповзлися склом, утворюючи химерні гілки, яких не могло створити жодне знайоме Алісі морозне заклинання.

Вона повільно випросталася.

Посеред кімнати з'явилася біла іскра.

Спершу крихітна, не більша за краплю роси. Вона зависла в повітрі, затремтіла, а тоді почала розростатися. Світло закрутилося навколо невидимого центру, утворюючи спіраль, і простір усередині неї розступився.

На мить Алісі здалося, що за світлом вона бачить щось інше.

Не кімнату.

Не коридор.

Щось далеке, позбавлене кольору й часу.

А тоді з отвору ступила дівчина.

Вона торкнулася підлоги босими ногами, і біле сяйво згасло за її спиною, наче двері зачинилися самі собою.

Незнайомка була середнього зросту. Довге біле волосся спадало їй до стегон, м'яко переливаючись у залишках магічного світла. Світло-сірі очі здавалися майже прозорими, немов у них відбивалося зимове небо перед снігопадом.

Її риси були настільки гармонійними, що погляд мимоволі затримувався на обличчі. У ній не було нічого кричущого, нічого навмисно показного. І все ж її краса здавалася незвичайною — майже нереальною.

Вона оглянула кімнату.

Подивилася на згаслі свічки.

На вкриті інеєм вікна.

Потім зітхнула.

— Чудово. Просто чудово.

Дівчина обтрусила рукав своєї сукні, хоча на ньому не було жодної порошинки.

— Я отримую життя, а разом із ним — навіть найогидніший спосіб з'являтися на світ. Наступного разу оберу двері.

Вона підняла голову.

Її погляд зупинився на Алісі.

І щось у її обличчі змінилося.

Усмішка зникла лише на мить. Світло-сірі очі уважно ковзнули по обличчю Аліси, затрималися на її очах, ніби незнайомка шукала підтвердження чомусь, у чому давно не могла бути впевнена.

А потім вона усміхнулася знову.

Тепер інакше.

Тепліше.

— Пам'ятаєш, я тобі казала: якщо буде інше життя, ми будемо дружити? Ти не проти?

Аліса не відповіла.

Вона дивилася на незнайомку, намагаючись зрозуміти, звідки та могла знати її і чому говорила так, ніби вони продовжували розмову, перервану всього кілька хвилин тому.

— Ми знайомі? — нарешті запитала вона.

Дівчина трохи схилила голову.

— Запитання цілком справедливе.

Вона зробила кілька кроків уперед, але зупинилася на достатній відстані, щоб не змушувати Алісу відступати.

— Мабуть, варто почати з початку. Хоча, якщо подумати, з початками в мене останнім часом суцільні проблеми.

Вона підняла руку, відкинула біле пасмо за плече й подивилася Алісі просто в очі.

— Я та, яка мала тебе вбити.

Слова прозвучали спокійно.

Без погрози.

Без злості.

Навіть без спроби виправдатися.

І саме це зробило їх страшнішими.

Аліса завмерла.

Холод, який досі відчувався в кімнаті, раптом здався не таким уже й незвичайним. Значно неприємнішим було усвідомлення, що незнайомка вимовила ці слова так, ніби розповідала про давно виконану роботу.

— Що ти сказала?

— Ти чудово почула.

Дівчина зітхнула.

— Я мала стати причиною твоєї смерті. Це було моє призначення. Не примха, не особисте бажання й не результат якоїсь невдалої сварки. Просто те, для чого я існувала.

Вона на мить замовкла.

— Але ти виявилася надто цінною для інших.

У її голосі не було заздрості. Лише дивна, майже відсторонена констатація факту.

— Вони не захотіли тебе втрачати. І боролися за тебе так відчайдушно, що були готові пожертвувати власними силами. Віддали те, що мали, аби відібрати тебе у смерті.

Дівчина опустила погляд на свої долоні.

— А я мала зникнути разом із тобою.

На кілька секунд у кімнаті запанувала тиша.

— Моє існування було пов'язане з твоєю смертю. Коли б вона настала, моє призначення завершилося б. Я теж мала померти. Жодного продовження, жодного іншого шляху.

Вона повільно розтиснула пальці, наче досі звикала до того, що могла ними рухати.

— Але твоя сила зробила дещо, чого я не передбачила.

Аліса відчула, як усередині ворухнулося знайоме тепло. Воно було ледь помітним, проте справжнім — немов її власна магія відгукнулася на присутність незнайомки.

— Вона дала мені життя, — закінчила дівчина.

Цього разу її усмішка не повернулася.

— Не врятувала мене від смерті. Не відклала моє зникнення. Саме дала життя. Справжнє. Я можу стояти тут, дихати, відчувати холод і навіть скаржитися на нього. Можу обирати, куди йти. Можу… — Вона замислилася. — Можу хотіти чогось для себе.

Останні слова прозвучали тихіше.

І вперше Аліса побачила в її обличчі не загадкову красу й не впевненість. А розгубленість.

Незнайомка опустила руки.

— Розумієш, у мене немає минулого, до якого можна повернутися. Немає дому. Немає людей, які чекали б на мене. Немає навіть якогось давнього життя, спогади про яке могли б підказати, що робити тепер.

Вона озирнулася на порожній простір, де щойно відчинилися магічні двері.

— Я мала зникнути. Натомість опинилася тут.

Дівчина знову подивилася на Алісу.

— І тепер у мене немає де жити.

Після всього почутого ця фраза прозвучала настільки несподівано, що Аліса не відразу знайшла, що відповісти.

Незнайомка злегка насупилася.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше