Під небом чужого світу

61 глава

 

Автомобіль плавно звернув із головної дороги на вузьку алею, обабіч якої росли високі сосни. Сонце повільно хилилося до обрію, золотячи верхівки дерев, а крізь відчинене вікно долинав прохолодний запах лісу.

Анабет сиділа на пасажирському сидінні, підібгавши під себе одну ногу. На екрані її телефона змінювалися пісні, але вона вже давно не стежила за музикою. Її погляд був прикутий до знайомих обрисів будинку, що поступово з'являвся поміж дерев.

— Ти досі пам'ятаєш дорогу? — запитала вона.

Валтер кинув на неї короткий погляд.

— Я пам'ятаю, як ти загубилася тут, коли тобі було п'ятнадцять.

— Я не загубилася!

— Звісно. Ти просто вирішила дослідити ліс самостійно, а потім пів години пояснювала мені телефоном, що величезний дуб біля тебе зовсім не схожий на той, повз який ми проходили.

Анабет повернулася до нього.

— Ти обіцяв ніколи більше про це не згадувати.

— Я обіцяв подумати над такою можливістю.

— Валтере!

Він розсміявся, і цей звук змусив її мимоволі усміхнутися у відповідь.

Боже, як же вона скучила за цим сміхом.

За його звичкою дражнити її, за тим, як він примружував очі, коли намагався стримати усмішку, за легкістю, з якою колись міг перетворити найгірший день на щось терпиме.

Дванадцять років.

Ціла вічність, якщо подумати.

І водночас — наче вчора.

Автомобіль зупинився перед будинком.

Анабет не поспішала виходити. Вона дивилася на дерев'яну терасу, широкі вікна й знайомі сходи, на яких колись проводила вечори, читаючи книжки. Десь за будинком починався ліс, а неподалік виднівся невеликий сад.

— Дивно, — тихо промовила вона.

Валтер вимкнув двигун.

— Що саме?

— Я думала, що, повернувшись сюди, почуватимуся інакше.

— А як почуваєшся?

Вона повернула голову до нього.

— Наче мені знову сімнадцять. Наче зараз хтось відчинить двері й покличе нас вечеряти. А ми вдаватимемо, що не чули, бо не хочемо переривати розмову.

Валтер усміхнувся, але цього разу без жартів.

— Ми завжди були жахливими в цьому.

— Особливо ти.

— Особливо я? — Він приклав руку до грудей із таким виглядом, ніби вона смертельно його образила. — Я взагалі був зразковим хлопцем.

— Ти одного разу заліз через вікно, бо забув ключі.

— Двері були зачинені.

— Ти жив на другому поверсі!

— Зате ключі я більше не забував.

Анабет не витримала й розсміялася.

Валтер дивився на неї, поки її сміх лунав у салоні. І на якусь мить йому здалося, що час справді відступив.

Тільки тепер вона була дорослою жінкою. У її погляді з'явилося щось нове, чого раніше він не помічав. Спокій, досвід, тиха впевненість.

І все ж, коли вона сміялася, кутики її очей складалися так само, як колись.

— Що? — запитала Анабет, помітивши його погляд.

— Нічого.

— Ти дивишся на мене вже хвилину.

— Маю право. Я дванадцять років не мав можливості робити це нормально.

Усмішка повільно зникла з її обличчя.

Не тому, що їй стало неприємно.

Просто він сказав це так буденно, ніби не усвідомлював, наскільки сильно ці слова торкнулися її серця.

— Валтере…

— Ходімо, — м'яко перебив він, відчиняючи дверцята. — А то ще трохи, і я почну говорити щось сентиментальне. А ти потім згадуватимеш це наступні дванадцять років.

— Я вже починаю шкодувати, що погодилася їхати з тобою.

— Запізно. Твій квиток назад анульовано.

— Я приїхала на твоєму автомобілі!

— Саме тому я й почуваюся в безпеці.

Вона похитала головою, вийшла з машини й попрямувала до будинку.

Валтер дістав сумки з багажника, зачинив автомобіль і наздогнав її біля ґанку.

Анабет зупинилася перед дверима.

— Знаєш, я колись думала, що цей будинок буде зі мною все життя.

— Він і досі тут.

— А ми вже зовсім інші.

Валтер поставив сумки на підлогу й дістав ключі.

— Не всі зміни погані.

Вона подивилася на нього.

— Ти, наприклад, навчився вчасно відповідати на повідомлення?

— Ні.

— Тоді які зміни?

— Тепер я знаю, що коли ти пишеш «усе нормально», це означає, що нічого не нормально.

Анабет засміялася й легенько штовхнула його плечем.

— Ідіот.

— Твій улюблений.

Вона завмерла.

Валтер теж замовк, ніби тільки тепер усвідомив, що сказав.

Між ними повисла коротка тиша.

— Самовпевнений, — нарешті промовила Анабет, відводячи погляд.

— Але ж не заперечила.

Вона першою переступила поріг, приховуючи усмішку.

Усередині пахло деревом, чистою білизною й ледь відчутним ароматом лаванди. Анабет пройшла до вітальні, торкнулася пальцями спинки дивана, а потім зупинилася біля великого вікна, з якого відкривався краєвид на ліс.

Валтер приніс сумки й залишив їх біля сходів.

— Я замовив продукти, — повідомив він. — Вони мають привезти їх за пів години.

Анабет обернулася.

— Ти замовив продукти?

— Ні, я вирішив годувати тебе повітрям. Знаю, ти любиш здорове харчування.

— Валтере!

— Так, замовив. І навіть пам'ятаю, що ти не любиш оливки.

Вона повільно підняла брови.

— Ти пам'ятаєш?

— Анабет, ти колись влаштувала цілу лекцію про те, чому оливки псують абсолютно будь-яку страву.

— Вони й справді псують!

— Я не збираюся сперечатися з людиною, яка може двадцять хвилин обговорювати одну оливку.

Вона підійшла до нього й обійняла.

Це сталося так несподівано, що Валтер на мить завмер.

Анабет притиснулася щокою до його грудей, обхопивши руками його талію.

— Дякую, — прошепотіла вона.

Він обережно обійняв її у відповідь.

— За продукти?

— Не псуй момент.

— Вибач.

Він усміхнувся, схилив голову й торкнувся губами її волосся.

Анабет заплющила очі.

Їй хотілося залишитися так надовго. Без пояснень, без незручних запитань про минуле, без необхідності вдавати, що дванадцять років розлуки нічого не змінили.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше