Під небом чужого світу

60 Глава. Друзі на порозі

 

У будинку панувала рідкісна тиша.

Аліса сиділа у вітальні, зручно вмостившись на дивані. Поруч був Едвін, а Діана, яка ще недавно мала безліч справ, тепер крутилася неподалік, то щось розповідаючи мамі, то запитуючи тата про речі, які дорослі зазвичай вважали не надто важливими.

— А якщо драконові подарувати пиріг, він перестане палити села? — раптом запитала дівчинка.

Едвін повільно повернув голову до неї.

— Залежить від дракона.

— А якщо з яблуками?

— Тоді, можливо, він спалить лише сусіднє село.

Аліса пирснула сміхом.

— Едвіне!

— Що? Я намагаюся виховувати в доньки реалістичне уявлення про драконів.

Діана замислилася, очевидно, серйозно обмірковуючи можливість укласти мир із вогнедишними створіннями за допомогою випічки.

Саме в цю мить у двері постукали.

— Я відчиню! — вигукнула дівчинка й кинулася до виходу.

— Діано, не біжи! — встигла сказати Аліса.

Звісно, її донька вже зникла за дверима.

За кілька секунд із передпокою долинули радісний вигук і знайомий жіночий сміх.

— АМАРІС!

— ДІАНО!

Аліса заплющила очі.

— Здається, ми щойно втратили дитину.

— Ні, — спокійно відповів Едвін. — Просто тепер у нас дві.

Він підвівся й подав дружині руку.

Коли вони зайшли до передпокою, Амаріс уже присіла перед Діаною, дозволяючи дівчинці обіймати її так міцно, наче вони не бачилися щонайменше кілька років.

— Ти прийшла! — радісно промовила Діана.

— Авжеж, прийшла! Хіба я могла тебе не провідати?

— А ти надовго?

Амаріс усміхнулася.

— Оце вже залежить від того, чи запросить мене твоя мама на чай.

— МАМО! — негайно гукнула Діана. — ЗАПРОСИ ЇЇ НА ЧАЙ!

За спиною Амаріс почувся чоловічий смішок.

Неріон стояв біля дверей, спостерігаючи за сценою з виразом людини, яка чудово знала, що саме так усе й станеться.

— Я ж казав, що нас навіть не запитають, як ми доїхали.

— Тебе запитають, — зауважила Ліветта, заходячи слідом за ним. — Якщо ти принесеш щось смачне.

— Отже, моя цінність у цій родині вимірюється їжею?

— Нарешті ти почав розуміти світ, — відповіла вона.

Аліса не стримала усмішки.

— Неріоне, Ліветто! Які люди!

— Алісо!

Ліветта першою підійшла до неї й міцно обійняла.

— Ти навіть не уявляєш, як я рада тебе бачити.

У цих словах було більше, ніж звичайне привітання. Після всього, що сталося, кожна зустріч із близькими здавалася особливо цінною.

Аліса на мить затримала подругу в обіймах.

— Я теж рада.

Неріон підійшов до Едвіна й потиснув йому руку, а потім обійняв Алісу по-дружньому, без зайвих слів і запитань.

Іноді саме такі зустрічі були найкращими. Коли не потрібно було нічого пояснювати, доводити чи приховувати. Можна було просто відчинити двері й побачити людей, які раді, що ти є.

— Ну що, — промовив Неріон, озирнувшись, — нас запросять до вітальні чи ми так і стоятимемо тут, поки Амаріс виконує обов'язки найкращої подруги року?

— Я все чую! — відгукнулася Амаріс.

— На це й розраховував.

Діана вже вхопила Амаріс за руку.

— Ходімо! Я тобі стільки всього розповім!

— Навіть не сумніваюся.

— А ще покажу свої малюнки! І сукню! І подарунок, який мені мама обіцяла!

Аліса здивовано підняла брови.

— Який ще подарунок?

Діана завмерла.

Амаріс повільно повернула голову до дівчинки.

Неріон зацікавлено схрестив руки на грудях.

— О, — сказав він. — Здається, ми приїхали вчасно.

— Я нічого такого не казала! — швидко заперечила Діана.

— Звісно, сонечко, — лагідно відповіла Аліса. — Ми ще поговоримо про цей загадковий подарунок.

Едвін нахилився до Неріона й тихо промовив:

— Ласкаво просимо. Ви приїхали саме в той день, коли в нашому домі все було спокійно.

— Був спокійним, — виправив Неріон.

І всі засміялися.

А за мить вітальня знову наповнилася голосами, розмовами й теплом. Ліветта розпитувала Алісу про останні події, Неріон сперечався з Едвіном про щось абсолютно неважливе, а Амаріс уже сиділа на килимі разом із Діаною, розглядаючи її малюнки.

Діана щось захоплено пояснювала, розмахуючи руками.

Аліса спостерігала за ними з дивана.

Її донька сміялася.

Її друзі були поруч.

Едвін сидів біля неї, і його рука спокійно лежала на її долоні.

І на якусь мить Аліса дозволила собі забути про всі таємниці, небезпеки й випробування, які ще могли чекати попереду.

Бо іноді щастя не потребувало ані магії, ані гучних обіцянок.

Іноді воно просто стукало у двері.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше