33 глава

Мене звати Сейбл.

Хоча ні.

Мене звати Еделіна.

А Сейбл — це ім'я, яке я отримала разом із своїм новим життям.

Моя трагічна історія почалася дуже дивно.

Якщо чесно, я й сама не очікувала, що все закінчиться саме так.

Моє перше кохання перетворилося на те, чим я є зараз.

Я — чорна кішка.

Так-так.

Не смійтеся.

Колись я теж була людиною.

І навіть була досить наївною, щоб повірити чоловікові, який сказав мені:

— Ми назавжди.

Спойлер.

Не назавжди.

Точніше, назавжди було.

Але не зі мною.

З дівчиною з його кола.

Мої батьки померли, а все їхнє майно та статки привласнили родичі мого батька.

А мене просто вигнали.

Без нічого.

І саме тоді я зустріла його.

Як я тоді думала — кохання всього свого життя.

Його мати дуже швидко пояснила мені, де моє місце.

Вона заявила, що я нечиста.

Що мій статус не дозволяє мені бути з її сином.

Тільки була одна проблема.

Я вже була вагітна.

Це вивело ту дамочку із себе.

Але вона нічого не зробила.

Принаймні тоді.

Я мала щось запідозрити.

Бо щось було не так.

Ця стерва просто не могла так легко все відпустити.

У день пологів до мене увірвалися її слуги.

Від болю мені вже було байдуже до всього.

Я майже нічого не розуміла.

Але перед тим, як свідомість остаточно згасла, я почула крик.

Крик своєї дитини.

А потім усе перед очима потемніло.

Напевно, вони вирішили, що я померла.

Але ні.

Я прокинулася.

І першою моєю думкою була дитина.

Я не побачила її.

Ледь тримаючись на ногах, я дісталася до будинку, де вона мала бути.

Я була вся в крові.

І там побачила її.

За її спиною було весілля.

Всі веселилися.

Музика.

Сміх.

Квіти.

А посеред усього цього стояв він.

Мій наречений.

А поруч із ним — його наречена.

Дівчина з його кола.

Серце не може бути розбитим двічі.

Але те, що було розбите, цього разу не просто розкололося.

Воно стало прахом.

Його мати підійшла до мене.

А потім принесла тіло маленького хлопчика.

Мого сина.

Новонародженого.

І віддала його мені.

Я притиснула його до себе.

Він був таким маленьким.

Таким тихим.

І тоді в мені залишилося лише одне почуття.

Ненависть.

Я закричала:

— Будьте всі ви прокляті! І нехай відтепер ви всі прислуговуєте іншим і не маєте власної волі! Ви всі згниєте!

Я не знаю, скільки сили було в тих словах.

Але магія почула мене.

Мабуть, занадто добре.

Ледь діставшись додому, я поховала свого сина.

Після цього змусила себе помитися.

А потім просто впала.

Від горя я втратила свідомість.

А прокинулася вже Сейбл.

Ось так.

Прокляла інших — і сама застрягла у власному проклятті.

І найсмішніше?

Людиною назад я так і не змогла стати.

Минуло багато років.

Дуже багато.

Я вже навчилася жити в цьому тілі.

Навчилася бути кішкою.

Навчилася не прив'язуватися.

Принаймні так я думала.

А потім одного дня мене привели до одного маєтку.

Я не буду казати, кого саме.

Це ви ще дізнаєтесь.

Я просто застрибнула у дитячу кімнату.

Там було тихо.

У ліжечку спала маленька дівчинка.

Зовсім крихітна.

А я влаштувалася на підвіконні.

Ніхто мене не проганяв.

Тому я залишилася.

Можливо, мені просто було цікаво.

Можливо, я просто хотіла поспостерігати.

А можливо…

Вже тоді щось у мені знало, що я більше не піду.

Я заплющила очі.

І майже заснула.

А потім почула дивний звук.

Я різко підняла голову.

З кімнати, де спала маленька дівчинка, долинув тріск.

Розетка заіскрилася.

А за кілька секунд із неї вже виривалося полум'я.

Я навіть не думала.

Магія сама зірвалася з моїх пальців.

Вогонь згас.

Я миттєво скинула лампу подалі від ліжечка.

А потім подивилася на дитину.

Вона все ще спала.

Так спокійно.

Так беззахисно.

І саме тоді в мені щось прокинулося.

Щось, що я думала, померло разом із моїм сином.

Ніжність.

Турбота.

Любов.

Та сама любов, яку я стільки років не мала кому віддати.

Я тихенько підійшла до ліжечка.

Обережно застрибнула всередину.

І лягла поруч із маленькою крихіткою.

Вона навіть не прокинулася.

А я вперше за багато років просто лежала поруч із кимось, кого хотіла захистити.

Не через обов'язок.

Не через магію.

Не через прокляття.

Просто тому, що хотіла.

З того дня я залишилася поруч.

Не завжди так, щоб вона мене бачила.

Іноді я була звичайною чорною кішкою, яка спала десь неподалік.

Іноді зникала на довгий час.

Але завжди поверталася.

Я була могутньою відьмою.

Моє життя було набагато довшим за людське.

Тому в мене був час.

Дуже багато часу.

Щоб спостерігати, як маленька дівчинка росте.

Як вона сміється.

Як плаче.

Як вчиться.

Як допомагає іншим.

Як любить.

І я сама не помітила, коли ця дитина стала для мене найдорожчою істотою у світі.

Але тієї ночі, коли вона лежала на ліжку й плакала через смерть своїх батьків, я зрозуміла дещо інше.

Я більше не хотіла залишатися просто Сейбл.

Навколо мене спалахнуло м'яке світло.

І вперше за багато років я дозволила собі повернути людську подобу.

Майже людську.

Котячі вушка залишилися.

Мабуть, магія ще не була готова відпустити ту частину мене, якою я стала.

Я лягла поруч з Алісою.

Вона навіть не зрозуміла, що біля неї вже не кішка.

Її горе було надто великим.

Я обережно провела рукою по її волоссю.

Раз.

Ще раз.

Аліса заплющила очі.