31 глава

Аліса не пам’ятала, як заснула.

Ще хвилину тому вона лежала у своєму ліжку, гортаючи книгу, а наступної вже стояла посеред саду.

Було тепло.

Надто тепло.

Сонце висіло високо в небі, але його світло здавалося дивним — м’яким, майже золотим, наче весь світ хтось накрив тонкою плівкою.

Аліса озирнулася.

— Де я?..

Навколо росли дерева, квіти й кущі. Доріжка з білого каміння тягнулася вперед, гублячись між деревами.

Сад був красивим.

Навіть дуже.

Але щось у ньому було неправильним.

Аліса зробила кілька кроків.

Квіти поверталися за нею.

Вона зупинилася.

Квіти теж.

— Це вже дивно.

Вона нахилилася до найближчої троянди.

Та була прекрасною — червоні пелюстки, краплі роси, тонкий аромат.

Але коли Аліса торкнулася її пальцем, троянда на мить стала сірою.

Вона моргнула.

І знову була червоною.

— Гаразд…

Аліса випросталася.

— Мені точно потрібно прокинутися.

Та сон не закінчився.

Вона пішла далі.

Чим далі заходила в сад, тим менше він нагадував звичайний.

Дерева ставали вищими.

Доріжка — довшою.

Небо наче нахилялося до землі.

А будинки, які час від часу з’являлися між деревами, виглядали так, ніби їх намалювали на мокрому папері.

Криві стіни.

Занадто високі вікна.

Двері, які були трохи ширшими з одного боку.

Аліса зупинилася біля невеликого озера.

Вода була абсолютно спокійною.

Вона подивилася у відображення.

І побачила себе.

Тільки відображення усміхалося.

Аліса перестала усміхатися.

Відображення — ні.

Вона різко відступила.

Вода пішла хвилями.

Коли поверхня знову стала гладкою, там уже нікого не було.

— Дуже смішно…

Аліса спробувала пожартувати, але голос прозвучав невпевнено.

Вона озирнулася.

Не пам’ятала, з якого боку прийшла.

Доріжка, якою вона щойно йшла, розділилася на три.

А потім на чотири.

— Чудово.

Вона обрала середню.

Через кілька хвилин почало темніти.

Сонце ще було над головою, але світло зникало.

Вітер ворушив листя.

Перші краплі впали їй на обличчя.

Аліса підняла голову.

Небо стало чорним.

— Ще п'ять хвилин тому була прекрасна погода…

Грім прогримів десь далеко.

А потім почалася злива.

Аліса побігла.

Попереду крізь стіну дощу з’явився будинок.

Старий, але дивно знайомий.

Вона навіть не замислювалася.

Підбігла до дверей і відчинила їх.

— Є хтось?..

У будинку було тепло.

І тихо.

— Алісо?

Вона завмерла.

Цей голос.

Вона знала його.

— Мамо?

З кімнати вийшла Олівія.

Аліса усміхнулася.

— Мамо!

Вона вже хотіла підійти, але зупинилася.

Олівія була схожа на свою маму.

Дуже.

Тільки очі були якісь неправильні.

Занадто нерухомі.

Позаду неї з’явився Грег.

— Ми чекали на тебе.

Аліса насупилася.

— Ви… чекали?

— Звичайно, — відповіла Олівія.

Її усмішка була надто широкою.

— Ти нарешті повернулася додому.

Аліса зробила крок назад.

— Це не мій дім.

— Чому ж?

Грег нахилив голову.

Занадто сильно.

Настільки, що шия неприродно вигнулася.

— Тому що ти забула?

Аліса відчула холод у грудях.

— Я нічого не забула.

— Забула.

Олівія підійшла ближче.

— Тут твоє місце.

— Ні.

— Тут тебе люблять.

— Ви не мої батьки.

На обличчі Олівії щось змінилося.

Наче усмішка залишилася, але все інше перестало бути людським.

— Ми твої батьки.

Вона простягнула руку.

Аліса відступила.

— Не торкайся мене.

Олівія все одно підійшла.

Її пальці торкнулися руки Аліси.

Холод.

Не просто холодний дотик.

Наче Аліса торкнулася чогось, що давно перестало бути живим.

Вона різко висмикнула руку.

— Ні!

На її шкірі залишився темний слід.

І тоді Аліса помітила, що пальці Олівії стали довшими.

Неприродно довгими.

Її рука вигнулася в лікті.

Потім ще раз.

І ще.

— Алісо…

Голос Грега став глухим.

Він рушив до неї.

Його ноги вигнулися під дивним кутом.

Аліса відступала.

— Не підходьте.

— Ти повинна залишитися.

— Ні!

Вона розвернулася й побігла.

Двері були прямо перед нею.

Але чомусь вони не ставали ближчими.

Аліса бігла швидше.

Сильніше.

Ще швидше.

Та ноги ставали важчими.

Наче земля тримала її.

— Алісо!

Позаду пролунало її ім’я.

Вона не озиралася.

Двері були за кілька метрів.

Ще трохи.

Ще…

Аліса зробила крок.

І зрозуміла, що майже не рухається.

— Ні…

Вона спробувала бігти.

Світ навколо почав сповільнюватися.

Краплі дощу зависали в повітрі.

Гілки дерев рухалися так повільно, наче час перестав існувати.

Аліса кричала, але власний голос звучав десь далеко.

Вона побачила попереду силует.

Дівчина стояла посеред дороги.

Спиною до неї.

Довге чорне волосся.

Аліса завмерла.

— Хто ти?

Дівчина повільно обернулася.

Це була вона.

Аліса.

Тільки інша.

Спокійна.

Без страху.

Вона дивилася на Алісу так, ніби чекала на неї дуже давно.

— Що ти тут робиш?..

Дівчина усміхнулася.

— Чекаю.

— На мене?

Вона кивнула.

Аліса хотіла відступити.

Не змогла.

— Я хочу додому.

Дівчина дивилася прямо їй у очі.

— Ти вже вдома.

Аліса різко прокинулася.

Вона сіла в ліжку, важко дихаючи.

Кімната була темною.

Звичайною.

Без дощу.

Без саду.

Без будинку.

Аліса провела долонею по обличчю.

— Просто сон…

Поруч щось ворухнулося.

Сейбл сидів на краю ліжка.

Він дивився на неї.

Не кліпаючи.