29 глава

Останнім часом метелики до мене не прилітали.

Спочатку я навіть не звертала на це уваги. Після всього, що відбувалося останнім часом, було приємно хоча б кілька днів пожити спокійно.

Без загадкових листів.

Без людей, які стоять на порозі й кажуть: «Тільки ти можеш мені допомогти».

Без необхідності кудись бігти.

Я вже навіть почала думати, що метелики про мене забули.

Очевидно, я рано раділа.

Я саме сиділа за столом із чашкою чаю, коли на підвіконня сів знайомий метелик.

Я повільно поставила чашку.

— Ні.

Метелик ворухнув крильцями.

— Навіть не думай.

Він перелетів на стіл.

Я подивилася на нього.

Він подивився на мене.

— Добре, — зітхнула я. — Давай.

На його крильцях проступили слова.

«Ти знаєш іноземні мови? Мені сьогодні треба скласти іспит. Допоможи, будь ласка».

Я кілька секунд мовчала.

— Це... усе?

Метелик кружляв над столом.

— Я думала, зараз буде щось на кшталт «врятуй королівство» або «зупини древнє прокляття».

Він знову ворухнув крильцями.

— Іспит?

Метелик сів мені на палець.

Я не змогла стримати усмішку.

— Гаразд. Іспит так іспит.

За годину я вже сиділа поруч із дівчиною, яка нервово переглядала свої записи.

— Я нічого не запам'ятаю, — простогнала вона.

— Запам'ятаєш.

— А якщо ні?

— Тоді я змушу тебе запам'ятати.

Вона підняла голову.

— Як?

— Дуже просто. Я буду повторювати це стільки разів, поки ти не почнеш чути ці слова навіть уві сні.

Вона засміялася.

За кілька годин ми закінчили.

Вона подякувала мені, а я вже збиралася повернутися додому.

Але на вулиці мене чекав другий метелик.

Я глянула на нього з підозрою.

— Серйозно?

Він показав повідомлення.

«Сьогодні треба здати звіти. Допоможи їх зробити».

Я прикрила очі.

— Я щойно допомогла людині скласти іспит.

Метелик завис у повітрі.

— Добре. Звіти.

— Я ненавиджу звіти, — сказала я, дивлячись на купу паперів.

— Я теж.

— Тоді чому ти їх не зробила раніше?

— Я сподівалася, що вони зникнуть.

Я задумалася.

— Справедлива стратегія.

Ми сіли працювати.

Через кілька годин звіти були готові.

Я встала.

— Все.

— Ти врятувала мене.

— Не перебільшуй.

— Ні, серйозно. Я вже думала, що доведеться тікати з міста.

— Через звіти?

— Саме так.

Я засміялася.

І саме тоді у вікно залетів третій метелик.

Цього разу я одразу посміхнулася.

— Ну?

На його крильцях з'явилося:

«Дитина хоче тебе побачити».

Я перестала усміхатися.

— Дитина?

Метелик полетів уперед.

Я пішла за ним.

Дівчинка стояла біля будинку й нервово стискала рукави сукні.

Коли вона мене побачила, її очі стали величезними.

— Ви... Аліса?

Я присіла перед нею.

— Так.

— Справжня?

— Начебто.

Вона широко усміхнулася.

— Я стільки про вас чула!

— Сподіваюся, хорошого.

— Дуже хорошого!

Вона трохи помовчала.

— А ви можете навчити мене магії?

Я завмерла.

Чомусь саме це питання змусило мене усміхнутися.

— А ти справді хочеш навчитися?

Вона енергійно кивнула.

— Тоді почнемо з найважливішого.

— З якого заклинання?

— З того, що магія — це не тільки заклинання.

Вона уважно слухала.

Я показала їй найпростіші речі, які знала сама. Нічого небезпечного. Лише маленькі вправи, щоб вона відчула власну силу.

Коли в її долонях нарешті з'явилося крихітне світло, вона ледь не підстрибнула від радості.

— У мене вийшло!

— Я ж казала.

Вона подивилася на мене так, ніби я щойно зробила щось неймовірне.

І на якусь мить я забула про всі свої проблеми.

Було приємно просто комусь допомогти.

Не врятувати світ.

Не битися.

Не розгадувати таємниці.

Просто допомогти.

Я вже збиралася попрощатися, коли побачила четвертого метелика.

— О ні...

Він сів мені на плече.

«Потрібна допомога в городі».

Я подивилася на нього.

Потім на небо.

— Ну нарешті.

Я усміхнулася.

— Це справа для мене.

Спочатку все було прекрасно.

Я справді люблю працювати в городі.

Земля, рослини, свіже повітря — у цьому є щось заспокійливе.

Проблема була лише в одному.

Город був не один.

Перший — на іншому кінці міста.

Другий — майже біля річки.

Третій — біля самого лісу.

А четвертий...

Я навіть не хочу згадувати, де він був.

— Ви серйозно? — запитала я, стоячи посеред чергового городу.

Жінка кивнула.

— Нам треба тільки трохи допомогти.

Я подивилася на поле.

— Звісно.

«Трохи».

Я працювала до обіду.

Потім використала силу переміщення й опинилася в іншій частині міста.

Після другого городу я вже перестала рахувати, скільки разів переміщувалася.

Після третього перестала відчувати спину.

Після четвертого перестала відчувати взагалі все.

— Я більше ніколи не скаржитимусь на звичайні прогулянки, — пробурмотіла я, переміщуючись додому.

Коли я нарешті опинилася у своїй кімнаті, сил залишилося рівно на те, щоб зробити кілька кроків.

Я відкрила двері.

Побачила ліжко.

Побачила Сейбл, яка мирно спала на ньому.

І більше мене нічого не цікавило.

Я впала поруч із нею.

Сейбл навіть не прокинулася.

— Ніколи... більше... — прошепотіла я.

Вона сонно повернулася на інший бік.

Я заплющила очі.

На підвіконні тихо сів метелик.

Я навіть не відкрила очей.

— Якщо ти зараз принесеш мені ще одну справу...

Метелик завмер.

— ...я тебе з'їм.

Він одразу полетів геть.

Я задоволено усміхнулася.

І вперше за весь день дозволила собі просто заснути.